Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Я боюся, — сказала вона їм. — настає осінь, і я питаю себе, як ми даватимемо собі раду без вас.

— Від Антона Ловенця жодних новин? — запитав Микола.

Ліна зневірено похитала головою.

— Кюре Бельвілль віддає Олені свої старі газети, і вона нам їх читає. В Україні хаос. Російські солдати, були, захопили Галичину, але їх відігнали німці, і ті відступили з боями. Через ті бої Антон, мабуть, не зміг виїхати з Калуша. Мала з братом усе ще сподіваються, та я сумніваюся, що побачу його тут, в усякому разі не раніше, як ця війна закінчиться.

— Бідна Україна, — засумував Микола.

— Як сумно жити на світі! — додала його дружина. — Стільки бід і горя! В Канаді ми хоча б не попадемо під обстріли.

— Я б пішов воювати, — заявив Петро. — Я вже не можу нічого не робити.

— А до якої армії ти приєднався б? — запитав його батько.

Питання заскочило Петра зненацька. Не знаючи, що відповісти, він забився в куток і замовк.

— А у вас тут як? — поцікавилась Ліна.

— Годують поганенько, але ми хоча б не помираємо з голоду. На жаль, арешти тривають, і вже стає тісно в камері. Військові щодня додають розкладачки, ми вже змушені тулитися один до одного. Про якийсь затишок і не йдеться, до того ж часто спалахують сварки.

— Найважче, — пробурчав Петро зі свого закутка, — коли вони кидаються якимись командами, завжди англійською. Ми не розуміємо тої їхньої тарабарщини.

— Так і є, — втрутився чолов’яга, що сидів поряд. — Якщо ми не підкоряємося, вони кричать і б’ють нас, але ми все одно від того краще не розуміємо.

— Тому що нас напихають, як сардин у банку, багато хто хворіє. Послухайте... Тут постійний кашель, у цій чортовій в’язниці, — вів далі Петро.

Ліна зачула, що тут весь час хтось кашляє, і їй відразу стало ніяково.

— Тут більшість арештантів — бідняки. Міста не здатні їх прогодувати й намагаються спекатися, передаючи уряду. Половина в’язнів прибувають сюди вже хворими.

Не в змозі щось змінити, Тефаняки замовкають і обводять поглядом приміщення: озброєні солдати стоять на варті, а явно змучені чоловіки мали побачення із сім’ями. У повітрі висів кислий, всепроникний запах, запах немитого тіла — це місце було заражене.

Щоб перервати мовчанку і додати радісну ноту у їхню розмову, Ліна поділилася успіхами їхнього молодшого сина.

— Олена така турботлива до Толі. Вона навчила його писати своє ім’я.

— І в нього виходить? — здивувався батько.

— Вона робить усе, граючи, у цій грі бере участь і Віталій. Вона малює буквами наші імена й вигадує, як пояснити йому їхнє значення. Зізнаюсь, я пишаюся своїм хлопчиком. Він пише своє ім’я й сміється, б’ючи себе в груди. Я впевнена, що він знає, що ті значки означають.

— Радий чути. Професори думали, що через свої вади він не зможе нічого навчитися.

— Я намагаюся думати тільки про такі невеличкі радощі.

Вона підвелася, щоб іти. Микола передав їй торбинку яблук.

— Якраз сезон, і їх нам дають із кожною їжею. Ми з Петром назбирали для вас.

— Чудово! Я вчора отримала трохи борошна, тож приготую пиріг. Діти будуть раді, вони вже давненько не куштували нічого солодкого.

За кілька днів під тиском наполегливого власника, який казав, що вже не може довше чекати на квартплату, Ліна змушена була здати свою спальню двом українкам, чиїх чоловіків також заарештували. Вона спала з Поліною, а Олена — зі своїм братом у кімнаті хлопців. Толя ж перебрався на верхнє ліжко. Старша з нових квартирантів, Анастасія, утрималася на роботі. Вона була нічною прибиральницею на одній із фабрик. Цей невеличкий додатковий прихід заспокоїв Ліну, вона могла сплатити за квартиру, і її сім’ї не загрожувало бути викинутою на вулицю посеред зими. З іншого боку, якщо економити вугілля, яке Олена з братом назбирали біля пристані, вони не померзнуть.

Першого листопада Олена пішла з Ліною, коли та навідала своїх, як робила щонеділі.

— Жодних новин від батька? — запитав Микола.

— Я дуже непокоюся, — відповіла вона. — Газети пишуть про німецькі підводні човни, що, як і надводні військові кораблі, торпедують комерційні судна з цивільними на борту. Сподіваюся, що тата не було на одному з них!

Микола сподівався на приїзд Антона Ловенця. У того були гроші, а отже, і влада. Він міг переконати канадську владу, що в них були добрі наміри, коли вони переїхали сюди, і міг би стати гарантом для них. Вирватися з того багна, у яке вони із сином ускочили, було пріоритетом для Миколи, та тільки одним із багатьох.

— Гадаєте, вас відпустять до зими? — запитала Ліна.

— Навпаки, — відповів гнівно Петро, — вони хочуть зачинити нас у концтаборі. Якийсь офіцер приходив до нас цього тижня з перекладачем. Оголосили, що частину в’язнів відправлять до Петавави, в Онтаріо, вже у четвер, 5-го листопада. Нас тут занадто багато у цьому імміграційному офісі.

— Але ж вони не можуть розділити вас із сім’ями, таке просто неможливо! — скрикнула мати.

— Наразі ті, кого відібрали, — одинаки, але вони не забаряться відіслати нас іще кудись, — зітхнув Микола.

Петро, своєю чергою, також пробурчав:

— Я не зрозумів, що казав перекладач, а офіцер, жирний нахаба, відмовився відповідати на мої запитання.

— А що ви хотіли в нього запитати? — захвилювалась Олена.

— Чи правда, що вони говорять про те, щоб розсіяти в’язнів по таборах по всій Канаді.

— Та ти помиляєшся, — заявила Ліна. — Чим стануть жінки й діти, якщо батьків ув’язнять на весь час війни? Влада має подумати, як повернути одружених чоловіків у сім’ї. Я впевнена, що ви повернетеся додому на свята.

Петро звернувся до Олени:

— Ти добре говориш англійською. Можеш піти зі мною розпитати чергового офіцера? Сьогодні на чергуванні сержант Сміт, він кричить менше від інших. Може, він погодиться щось нам сказати.

— Із задоволенням, сказала Олена, рвучко підводячись, щоб слідувати за ним.

Ґарі Сміт привітно зустрів молоду жінку. Він здивувався, коли почув, що вона зверталася до нього прекрасною англійською.

— Серед австрійців мало тих, хто говорить нашою мовою і...

— Якщо дозволите, — перебила його Олена, яка пишалася своєю національністю, — ми українці, а не австрійці.

— А є різниця? — запитав сержант. — У Європі ваших два народи воюють пліч-о-пліч.

Олена хотіла заперечити, але подумала, що буде на краще уникати довгих пояснень про ставлення у її країні до австрійських завойовників. Єдине,