Читати книгу - "Коли курява спаде"

У мене защеміло серце — від того, що вона тільки тепер це зрозуміла.

Коли ми знову вирушили в путь, я весь час думав над цими її словами. Управитель сказав, що коли така гарна жінка так думає — це вже непогано. Я теж так вважав. А коли якусь справу з’ясуєш, їхати стає набагато легше.

Отже, я знову повернувся на кордон!

Я повинен був надати літописцю відповідну кімнату.

— Вона повинна бути недалеко від мене, чиста, зручна для занурення в свої думки, туди має потрапляти свіже повітря і яскраве проміння, чи не так? — спитав я його.

Він закивав головою, а обличчя його зашарілося. Я наважуся сказати, що відтоді, як йому вперше відтяли язика, він ще ніколи не був таким схвильованим. Він не дуже вірив, що знайде на кордоні не фортецю, а відкриту будівлю. Тим більше він не вірив, що тут може бути величезний ринок, де зібрані скарби з усього світу. Як людина, яка записує історичні події, у фортеці він писав про те, як туси оголосив передачу престолу, але так і не поступився ним, про те, як між братами точилася явна й прихована боротьба за місце туси, а також про те, яке спадкоємець туси був убитий месником, однак він відчував, що все це вже не раз було в історії. Тепер же тут, на кордоні, він побачив абсолютно нові речі, яких не бачив раніше, і його очі заблищали. Він міг усе це якнайдокладніше записати, тому я особисто провів його першим разом по галасливому ринку. Я навіть зайшов із ним до корчми месника. Тут усе було мені знайоме. Глянувши на мене, власник корчми посміхнувся, ніби я й не був відсутній два роки, а тільки вчора напився тут п'яним. Я спитав корчмаря, чи повернувся його молодший брат. Він спочатку поглянув на літописця. Я повідомив йому, що цей чоловік — без'язикий. Тоді він сказав, що люди, які вчиняють таке, завжди повинні ховатись, інакше вони не можуть вважатися вбивцями, адже в кожної справи є свої правила.

Вулиця — дуже гарна річ, коли можна сидіти в корчмі й дивитися на потік вершників і пішоходів перед очима, що здіймають куряву, простуючи туди-сюди. І хоча потрібно при цьому накривати рукою свою чарку, аби туди не потрапила курява, все одно горілка тут надзвичайно смакує. Якраз коли я розмовляв із корчмарем, увійшли два моїх прислужники й доповіли, що мене шукає управитель. Я замовив кожному з них по чарці горілки й наказав спокійно посмакувати її.

Якщо пройти вулицю до північного кінця, буде річка, й управитель звів через неї прегарний дерев’яний місток. Інший кінець цього містка був якраз навпроти мого відкритого двора. Управитель чекав на мене біля того кінця.

— Вгадай, із ким ми будемо сьогодні вечеряти? — спитав він.

Я не міг того вгадати. Тоді управитель розсміявся і повів нас до їдальні. На вході стояла Санг’є Дролма в блискучому одязі й зустрічала нас.

— Оце так! — сказав я. — Я так і не став туси, а тебе, бачу, возвели в чиновники!

Вона вже підняла поли одягу, щоб стати переді мною на коліна, але я підтримав її.

— Управитель загадав мені сказати, хто буде з нами сьогодні вечеряти, — повідомив я їй.

Вона усміхнулась і прошепотіла мені на вухо:

— Паничу, не зважай на нього, адже хто не вгадає — той не обов’язково дурень, а хто вгадає — не обов’язково розумний.

О Небо! Переді мною стояв старий друг родини Мерці уповноважений Хуан Чумінь.

Його обличчя було все таким же сухорлявим, і з нього так само звисали ріденькі жовті вуса, однак очі його змінилися — вони стали набагато спокійнішими. Я так і сказав цьому гостю здалека:

— Твої очі вже не такі стомлені, як були раніше.

— Це тому, що я більше не думаю за інших, — такою щирою була його відповідь.

Я спитав у нього про командира полку Цзяна, і він повідомив мені, що той пішов воювати з червоними китайцями[142] далеко звідси й потонув там у річці.

— Але ж він, напевне, не смердів?

Хуан Чумінь витріщився на мене, адже не розумів, з якого дива я його про це питаю. Однак, зрештою, він згадав, що розмовляє з дурнем, тож розсміявся й сказав:

— На полі бою,