Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

осінь – взолотить трави, Підсліпне сонце бліде, лукаве… Дощі без грому хлюпнуть з відерця У саму душу, у саме серце. А ми насіння у даль далеку, Де журавлиний згасає клекіт, А ми за вітром своє насіння, Де даль загусла тверда, аж синя. А ми за вітром густим туманом, У даль холодну, що зве і манить!.. Благали трави косу у лузі, Та налягали на коси друзі. Кісся рипіло в руках дебелих, Перехилялась, як повний келех, Трава шовкова в густі покоси. Ти нагойдалась на вітрі досить! Ти нагулялась під літнім небом, Тепер не треба! І запускали косу під корінь. – Отак підріжем, отак підкорим, Щоб у колгоспи корови й коні, Схиляли шиї у ясла повні. Щоб коні рвали на шиях шлеї, Щоб тільки вітер курів ріллею, Щоб коні ситі не грузли в ріллях, Щоб – брила в брилу – рілля куріла. Подол
Обрій хмарами хмуриться: Чорним хмелем звисає дим. Пилом припала вулиця — Пилом червоно-рудим! Рейки, залізні канати, В ноги – камінням шлак… Труби сплелися мов ґрати, Труби засмоктує мла! Виром шумують вагранки — (Золота зграя на зграю!) Зорями – бризки у танки, Зорями бризки сідають… – Пильно обточую грані: (Супорт затиснув різець!) Сонце мережі багряні Ніжно на вікна кладе. Знаю: не тільки в заводі Радість і творчий екстаз — Там, і над нивами – подих: Пісня змагань розлилась… Тіні розбіглися скоро: В’яне розхристаний день. В сутінках шумом бадьорим Кличе Подол і гуде!