Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— І то правда, — погодивсь я, й ми знову рушили вниз. — Цілком можливо, що маєш слушність. Але нехай наразі це залишається теорією. І нехай ніхто не знає, що мене поранено.

Він кивнув.

— Як скажеш. Тиша ллється у нічні вази Амбера.

— Це як?

— А так, мілорде, що вона вартує не більше, ніж королівська сеча.

— Рендоме, від твоїх жартів не тільки рана заболить... Пропоную подумати, як же нападникові вдалося потрапити до моєї кімнати.

— Вікна?

— Зачинені зсередини. Вони тепер постійно так. А замок на дверях — новий, хитрий.

— Гаразд, розумію. Моя відповідь передбачає, що це також член родини.

— Розкажи.

— Хтось захотів психологічно налаштуватись і знову пройшов крізь Лабіринт, щоби напасти на тебе. Він спустився вниз, пройшов його, а тоді перенісся до твоєї кімнати й напав.

— Бездоганний план, за винятком одного моменту. Ми всі розійшлися практично водночас. А напад же трапився не пізно ввечері, а відразу після мого повернення. Я не вірю, що в когось із нас вистачило б часу спуститися вниз і самотужки здолати Лабіринт. Нападник уже чекав на мене. Тож якщо це був один із нас, він обрав інший спосіб.

— Тоді він просто зламав твій замок, от і все.

— Можливо, — відповів я, коли ми дійшли до сходового майданчика і рушили далі. — На розі відпочинемо, щоб я зміг без допомоги зайти до бібліотеки.

— Звісно.

Так ми і зробили. Я заспокоївся, повністю вбрався у плащ, розправив плечі й постукав у двері.

— Хвилинку, — голос Джерарда. До дверей наближалися кроки...

— Хто там?

— Корвін, — відказав я. — Зі мною Рендом.

Я почув, як Джерард гукнув назад себе:

— Рендом тобі теж потрібен?

І почув тиху відповідь:

— Ні.

Двері відчинилися.

— Тільки ти, Корвіне, — мовив Джерард.

Кивнувши, я повернувся до Рендома.

— Пізніше, — мовив йому.

Він теж кивнув на знак згоди і рушив туди, звідки ми прийшли. А я зайшов до бібліотеки.

— Розстібни плащ, Корвіне, — наказав Джерард.

— У цьому нема необхідності, — сказав Бранд. Він сидів на купі подушок і жовтозубо всміхався.

— Вибач, але я не такий довірливий, як Бранд, — заперечив Джерард. — Не хочу, щоб мою роботу було змарновано. Дай поглянути.

— Я ж сказав, що в цьому нема необхідності, — повторив Бранд. — Він точно не той, хто поранив мене.

Джерард різко повернувся.

— Звідки знаєш, що це не він? — запитав.

— Бо я, звісно ж, знаю, хто це зробив. Джерарде, не дурій. Я б не запросив Корвіна, якби мав причини боятися його.

— Але ж ти був непритомним, коли я приніс тебе. Отже, не можеш знати, хто це зробив.

— Ти в цьому певен?

— Ну... А чому ж ти тоді мені не сказав?

— Маю свої причини, й вони доволі вагомі. Хочу поговорити з Корвіном сам на сам.

Джерард опустив голову.

— Сподіваюся, ти не мариш, — він ступив до дверей, а потім знову відчинив їх. — Я буду поруч, — додав брат і зачинив їх за собою.

Я підійшов ближче. Бранд простягнув руку, і я потиснув її.

— Радий бачити, що ти повернувся, — сказав він.

— Навзаєм, — відповів я і взяв Джерардів стілець, намагаючись не впасти на нього.

— Як почуваєшся?

— З одного боку, паскудно. Але з іншого — краще, ніж за довгі роки. Усе відносно.

— Більшість речей.

— Не Амбер.

Я зітхнув.

— Гаразд. Не занурюймося в подробиці. Що в біса трапилося?

Його погляд напружився. Він ретельно розглядав мене, щось вишукуючи. Що саме? Гадаю, знання. Точніше, їхню відсутність. Заперечні факти оцінювати значно складніше, тож його мозок мав працювати на повну, ще відколи він отямився. Знаючи Бранда, можна було стверджувати, що брата куди більше цікавило, чого я не знаю, ніж те, що мені відомо. Він не розкаже нічого, що не дасть йому користі. Бранд хотів знати, на яке мінімальне одкровення потрібно йому піти, щоб отримати бажане. А більше він і словом добровільно не прохопиться. Таким уже був його характер, і зараз братик, без сумніву, чогось хотів. Хіба що... За останніх кілька років я більше, ніж будь-коли до того, намагався переконати себе, що люди змінюються, що плин років слугує не лише для того, аби загострити вже наявні риси. Люди змінюються через те, що вони зробили, побачили, подумали чи відчули. Ось така дрібна втіха у дні, коли все летить до біса. Заодно такі думки підживлюють мою життєву філософію. І Бранду, чим би він тоді не керувався, цілком імовірно, я завдячую життям та пам'яттю. Тож я вирішив довіритися братові, однак не повертатися до нього спиною. Ось така дрібна поступка: мій хід проти звичної настроєвої психології, якій зазвичай підпорядковано початок наших ігор.

— Корвіне, речі ніколи не є такими, як видаються на перший погляд, — почав Бранд. — Друг сьогодні — ворог завтра і...

— Годі! — обірвав його я. — Час викладати карти на стіл. Я ціную те, що Брандон Корі зробив для мене, тому саме я запропонував спосіб, який ми використали, аби встановити місце твого перебування і повернути тебе сюди.

Він кивнув.

— Гадаю, для відродження братніх почуттів після стількох років має бути якась причина...

— Підозрюю, і в тебе були додаткові причини допомогти мені.

Бранд усміхнувся, підняв правицю й опустив її.

— Тоді ми або квити, або в боргу один перед одним, залежно від того, як на все поглянути. А оскільки, здається, ми зараз потрібні один одному, то найприємніше представити себе у найкращому світлі.

— Ти відхиляєшся від теми, Бранде. Намагаєшся заплутати мене. А ще — псуєш мою спробу побути увесь день ідеалістом. Ти витягнув мене з ліжка, аби щось розказати. Я до твоїх послуг.

— Той самий старий Корвін, — гигикнув Бранд. А тоді відвів погляд. — Чи ні? Мені цікаво... Ти змінився? Як гадаєш? Оте життя в Тіні? Не знаючи, хто ти насправді? Будучи частиною чогось іншого?

— Можливо, — відповів я. — Не знаю. Так, вважаю, що змінився. Знаю напевне: родинні справи дратують мене дедалі більше.

— Говориш прямо та прісно, дієш відкрито? Але ж так втрачаєш частину задоволення. З іншого боку,