Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

такий підхід містить елемент несподіванки. Освіжає. Гаразд! Охолонь. На цьому закінчується мій вступ. Люб'язностями обмінялись. А тепер оголю основи, приборкаю потвору на ім'я Нерозважливість і видобуду з похмурої таємниці перли найсолодшої істини. Але перед тим дещо ще, якщо ти не проти. Маєш щось закурити? Стільки років минуло!.. Я б посмалив якоїсь смердючої трави, щоб відсвяткувати повернення додому.

Ледь не сказавши «Ні», я згадав, що залишив у столі кілька цигарок. Насправді займатися фізкультурою мені зовсім не хотілося, але я мовив:

— Хвилинку.

Я спробував надати своїм рухам звичного, а не закляклого вигляду, коли підвівся і рушив до іншого кутка кімнати. І коли поклав руку на стіл, то вдав, ніби то легкий мимовільний рух (а не моя спроба перенести всю вагу на цей стіл). За допомогою тіла й плаща я намагався приховати свої рухи.

Діставши пачку, повернувся так само, як і прийшов, припаливши дві цигарки від вогнища в каміні. Бранд повільно взяв свою.

— Твоя рука тремтить, — зауважив брат. — Що трапилося?

— Надто бурхливо розважався на вечірці вчора ввечері, — відповів я, повертаючись на стілець.

— Я про це не подумав. Уявляю, як там весело було, чи не так? Звісно. Всі разом, в одній кімнаті... Мої пошуки завершилися несподівано успішно, мене повернули... Відчайдушний вчинок однієї дуже нервової, дуже винної особи... Але успіху вдалося досягнути лише наполовину. Я поранений та німий, але чи надовго? Тоді...

— Ти сказав, що знаєш, хто це зробив. Жартував, Бранде?

— Зовсім ні.

— Тоді хто?

— До всього дійде черга, братику. Всьому своя пора. Послідовність і лад, час і акцент — у цьому питанні вони найважливіші. Дай мені насолодитися всією драмою у безпечній ретроспективі. Ось я лежу, зарізаний, а ви згуртувалися навколо мене. Ох, що б я тільки віддав, аби помилуватися цією сценою! Може, ти міг би описати для мене вирази кожного обличчя?

— Боюся, тієї миті мене найменше цікавили їхні обличчя.

Бранд зітхнув і видихнув дим.

— Ох, ну нехай, — сказав він. — У будь-якому разі я уявляю їхні обличчя. Ти ж знаєш, у мене бурхлива уява. Шок, біль, здивування — і над усім домінують підозра й страх. Тоді, як я знаю, всі пішли, а добрий Джерард залишився моєю нянькою, — Бранд змовк, вдивляючись у дим, і на мить нотка глуму зникла. — Знаєш, він єдиний порядний серед нас.

— Я також високої думки про нього, — погодився з ним.

— Він добре подбав про мене. Джерард завжди доглядав за всіма нами, — він засміявся. — Чесно кажучи, узагалі не розумію, чому він переймається. Як припускаю, ви відклали милу бесіду на потім. Сумно, що я проґавив іще одну вечірку. Всі ці емоції, підозри й побрехеньки, що відбивались одна від одної, — і ніхто не хоче першим побажати всім доброї ночі. Від цього мають дрижаки проймати через певний час. Кожен поводиться якнайкраще — і тільки думає, як йому обгудити інших. Спроби збентежити винного. Можливо, кілька камінців, кинутих у цапів-відбувайлів. Але, зрештою, нічого так і не вирішили. Чи не так?

Я кивнув, збагнувши шляхи його мислення, тож відступився і дав йому розповідати все, як він забажає.

— Ти ж знаєш, що так, — відповів я.

Бранд різко зиркнув на мене, а тоді повів далі:

— Але нарешті всі розійшлися: щоб лежати й нервуватися у марній спробі заснути або ж щоб зустрітися зі спільником і плести змови. Ніч повнилася прихованим сум'яттям. А це навіть лестить — знати, що всі аж так переймаються моїм добробутом. Хтось виступав за нього, а хтось, звісно, й супроти. І посеред усього цього я ожив — ні, розквітнув — аби не розчарувати моїх прихильників. Джерарду знадобилося багато часу, щоб поділитися фактами недавньої історії. Щойно він закінчив, я послав по тебе.

— Якщо ти досі не помітив, — я тут. Що хочеш мені розповісти?

— Терпіння, братику! Терпіння! Згадай про всі роки, які ти провів у Тіні, навіть не пам'ятаючи цього, — він махнув рукою з цигаркою. — Пригадай увесь час, коли ти чекав у невіданні, перш ніж мені вдалося знайти тебе і спробувати вилікувати від напасті. Певна річ, що вартість кількох секунд не така вже й висока порівняно з цим.

— Мені казали, що ти мене шукав, — сказав я. — Це трохи подивувало мене, бо востаннє ми розлучилися не в найтепліших стосунках.

Брат кивнув.

— Не можу заперечувати, — сказав він. — Але я з часом забуваю такі речі.

Я фиркнув.

— Я вирішував, скільки всього розповісти тобі та в що ти повіриш, — продовжив він. — Дуже сумнівався, що ти приймеш усе, якби я сказав, буцімто всі мої мотиви, за винятком кількох дрібничок, цілком альтруїстичні.

Я знову фиркнув.

— Але це правда, — продовжував Бранд. — І щоб розвіяти твої сумніви, я додам, що вибору в мене особливого не було. Розпочинати завжди складно. І хоч би з чого я почав, щось цьому передувало. Ти так давно зник. Якщо і потрібно обрати єдину точку відліку, нехай це буде трон. Ось так. Я це сказав. Розумієш, ми обдумували, як би захопити його. Це трапилося якраз після твого зникнення — цей факт навіть у певному сенсі прискорив наші дії. Тато підозрював, що Ерік убив тебе. Але доказів не було. Ми ж підживлювали це почуття — раз у раз слово там, слово сям. Минали роки. Зв'язатися з тобою ніяк не вдавалося, тож усі повірили, буцімто ти й справді відкинув копита. Тато дивився на Еріка з неприязню, яка все наростала. А тоді одного вечора, продовжуючи вслід за мною дискусію на цілком нейтральну тему, коли ми всі сиділи за столом, тато сказав: «Братовбивця ніколи не посяде трон», — і глянув на Еріка. Ти ж знаєш, як він може глянути. Ерік почервонів як рак і ще довго не міг нічого взяти до рота. Але тоді тато довів усе значно далі, ніж будь-хто з нас хотів чи сподівався. Якщо бути чесним, я не знаю, заявив він таке лише, щоб висловити наболіле, чи справді мав на увазі саме це. Але він сказав, що практично впевнений: своїм наступником хоче бачити тебе, тож яке б лихо тебе не спіткало, а він його прийняв близько до серця. Батько не говорив про таке, якби не був певен, що ти помер. У наступні місяці