Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

/Озирніться! Дива реальні!

Доведено власним сумним досвідом.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

Напівпрозорі нитки, що переливалися всіма кольорами веселки, захопили світ. Вони були всюди – витали в повітрі, тяглися із землі, обвивали рослини і людей… Елфи хапали їх жменями, немилосердно скручували в химерні клубки і кидали в ціль. Точніше, в дві цілі – натовп не розбирався, хто тут демон, а хто – раб, що зумів узяти до рук зброю. Втім, для елф, що звикли до єдиного і незмінного ладу, невільник, який вирвався з-під контролю, напевно здавався в сотню разів небезпечнішим за якесь міфічне чудовисько.

– Потрібно укриття! – метушився серед злочинців Рі. – Там підняли арбалети!

Млот вчепився в ноги М-елфи і, сиплячи прокляттями, тягнув того до стіни. Схоже, вся його ненависть вихлюпнулась одним-єдиним ударом…

Клубки ниток розпрямлялися, створюючи непевні фігури, і повільно гасли, доторкнувшись до чарівниці.

«Коли до елф приєднаються арбалетчики, бути живим щитом я не зможу», – відсторонено думала вона, навіть не намагаючись ухилитися від чергового кривуватого «згустку».

– Сюди! – Рі (без засобів для догляду за волоссям він усього за тиждень став рудоволосим) схопив її за руку і потягнув убік. – Тут тупик, але інших шляхів немає. Зате кут нахилу… – Він різко замовк і завмер із відкритим ротом.

На землю впала тиша, яку зрідка порушували хрипкі крики птахів. Лін ошелешено закрутила головою. Натовп замовк і застиг, ніби заледенів, поряд у безглуздій позі зігнувся Млот, який не встиг кинути ерьєра Першої категорії.

«Зеліна так уміє…» – згадалося зовсім недоречно.

Кілька заклинань мляво згасли, інших магічних атак не було.

– Що відбувається? – незнамо кого запитала чарівниця. – Так, я нарешті зуміла побачити магію, але толку від цього небагато! Чому ж тоді…

– Витягни ніж.

Вона аж підскочила – в тиші неголосні слова прозвучали як грім.

– Прошу тебе, Лін.

Ерьєр-каратель? Чарівниця опустилася навпочіпки, щоб зустрітися з ним поглядом.

– Твоя смерть справді звільнить усіх рабів? – поцікавилася холодно, не в змозі повірити, що М-елфа надумав пожертвувати життям. – Не тямиш? Якщо я це зроблю, ти втратиш надто багато крові!

– Ні. – Його очі були незвично вологими, подряпані губи ледь ворушилися, проте Лін не сумнівалася: він цілком усвідомлює, що відбувається. – Моя смерть залишить їх рабами навіки. Будь ласка… Я не зможу довго бути при тямі з залізом у спині… Ніж заважає вилікувати рану. Ти… ти допоможеш мені?

«Звичайно, що за питання!» – майже встигла пообіцяти Лін, не подумавши про наслідки.

– Допомогти тобі, щоб демон не уникнув своєї долі? – крижаним тоном запитала вона. – Чи не простіше змусити когось із них? – Чарівниця кивнула на застиглий натовп. – Це ж ти, так? Той контроль, через який тебе ненавидить і боїться Тагот? Користуйся їхніми послугами, тому що я хоч і гуманістка, та не божевільна!

– Благаю… Тільки ти… Інші не зрозуміють… Засудять… Не пробачать… І я не вимагаю прощення. Дозволь мені допомогти тобі врятувати мого батька, і, клянуся, я поверну ніж назад своїми власними руками!

– Великий суддя Тагота вже не вважає мене демоном?

– Ні, – опустив повіки ерьєр. – Ти не демон, Лін. Для мене ти набагато гірше, тому що я не можу змусити себе ненавидіти тебе. А демон… він уже близько… він…

Сліпуче спалахнуло, і Лін заплющила очі, пропустивши кінець фрази повз вуха. Коли зникли різнокольорові кола, небо мовби посвітлішало, і на майдані з'явився ще один учасник подій.

– Ну і де тут моя донька? – голосно запитав прибулець, недбалим рухом поправляючи скуйовджене вихором порталу біле волосся. – Лін, я поспішаю! Лін!

Він дивився прямо на неї, але в його яскраво-помаранчевих очах не було й натяку на впізнавання.

«Ми ж зустрічалися! Він забув? Неможливо! Ту зустріч Лан не міг просто взяти і забути! Я ж врятувала йому життя! Витягла з ув'язнення в покинутому храмі! То чому він не впізнає мене?» – гарячково міркувала чарівниця, з кожною миттю почуваючись невпевненіше.

– Що тут взагалі відбувається? – нарешті зволив озирнутися і помітити застиглий натовп правитель Старилісу. – Дивні ігри… Гей, є хто при тямі? – Він окинув поглядом майдан. – Ти! – Його палець вказав на Лін. – Так, ти! Це ти зробила? До речі, цікава зачіска, хоча я б на твоєму місці вибрав менш контрастні відтінки фарби. Занадто очі ріже, розумієш? Ми раніше не зустрічалися? Я ніколи не забуваю облич, і твоє здається трохи знайомим… ні, забудь! Напевно здалося. Отже, кралю, чому все місто оповите магією, а навколо тебе її немає? Хто ти? З цих, божевільних, які називають себе чарівниками? Або… Лін?! Це що таке? Злиття подоб? Як? І коли? Гей, що ти робиш?! З нього рікою виллється кров, а зцілювати інших не вміємо ні я, ні ти!

– Вчасно ти, Лане, – тихо мовила Лін, відводячи погляд від ножа, з якого неквапливо падали червоні краплі. – Дуже вчасно, хоч я й чекала не тебе. Допоможеш? Потрібен портал он на той горб. Перекинеш мене і цю… людину?