Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

псувати настрій сусідам і провокувати їх на непередбачувані витрати. Ось і залишалося Андрюсові мріяти. «Американська мрія» вже втратила на той час свою популярність — ті, хто нею хворів, виїхали з країни ще в дев’яності. Залишилися мрії простіші та ближчі — «паризька», «ірландська», «англійська». Він собі вибрав «паризьку», хоча ніколи раніше у Франції не бував. Його знайомим та зрозумілим закордоном довгі роки була Польща, куди юнак їздив із однокласниками по обміну. І от «паризька» мрія спочатку перестала бути мрією, перетворившись у реальність, а потім перестала бути і «паризькою». Так він опинився в реальності північної прохолодної Франції, в реальності Вімі та навіть ще в чомусь набагато дрібнішому і дивному — в реальності Фарбуса, — цього «присілка» при селі Вімі, яке саме могло вважатися передмістям Арраса — містечка з площею Ґранд-пляс і з жителями, котрі не зупиняються у своєму щоденному русі.

Думки знову загнали Андрюса в темний глухий кут, де розгубленість змішувалася з визнанням своєї слабкості та безпорадності, де хотілося пожаліти себе, як загублену в лісі дитину-сироту, якій, навіть якщо знайде вихід із лісу, йти нікуди.

Андрюс підійшов до стійки, і Жан-Мішель тут же відволікся від своїх справ і став, як по стійці «струнко», зазираючи вичікувально у вічі клієнтові та стримано усміхаючись йому.

— Un cognac, — попросив Андрюс. — Et encore un café[97].

Сідаючи за столик, він мало не спіткнувся об наплічник із покупками. Затримав на ньому невдоволений погляд. Але смак коньяку відразу ж відволік думки Андрюса. Точніше завернув їх у темний глухий кут, де розгубленість змішувалася з визнанням власної слабкості та безпорадності. Час зупинився, як старий настільний годинник. Як старий годинник, його можна було знову запустити, накрутивши ключик заводу, що натягує пружину механізму. Але Андрюс не хотів цього робити. Його влаштовував застиглий час. Йому не хотілося повертатися в Фарбус, у будинок старого. Йому не хотілося звідси йти. За стінами кав’ярні його точно очікувала ввічлива байдужість Франції, і він не поспішав повернутися під її вже прогріте весняним сонцем небо.

Він допивав третій коньяк, коли в кав’ярню зайшов ще один відвідувач і, влаштувавшись на високому стільчику біля барної стійки, затіяв розмову з Жан-Мішелем. Балакали вони неголосно, і тільки зрідка якийсь французький вигук типу «oh-la-la» долинав до слуху Андрюса, відволікаючи його.

В якийсь момент, навіть не дивлячись, а прислухаючись, Андрюс збагнув, що це бармен щось розповідає відвідувачеві в темно-зелений картатій куртці.

— C’est pas vrais![98] — вигукнув через якийсь час клієнт, котрий сидів на стільчику, і голос його в цей момент здався Андрюсові знайомим.

Він придивився.

«Та це ж той самий єдиний таксист в окрузі, котрий знає англійську! — втямив Андрюс. — Таксист Крістофера!»

І завмер, втупившись у бік барної стійки.

Хвилин через п’ять, коли їхня розмова стихла і таксист Крістофера задзвенів дріб’язком, аби заплатити, Андрюс підхопився і, прихопивши наплічник, також опинився біля барної стійки.

— Combien?[99] — спитав він у Жан-Мішеля.

— Дев’ять євро, — оголосив бармен.

Таксист кинув погляд на Андрюса.

— О! — він упізнав свого недавнього пасажира. — Як справи? — І, не чекаючи відповіді, зауваживши щільно набитий наплічник, продовжив. — У Фарбус? Підвезти?

Андрюс кивнув.

— Поклади рюкзак у багажник! — скомандував таксист, сідаючи за кермо високого сріблястого мінівена.

Уже коли машина рушила, Андрюс, котрий влаштувався на передньому пасажирському сидінні, занервував, закрутив головою, проводжаючи поглядом будинки, що залишалися позаду.

— Даруйте! — сказав Андрюс, упіймавши й утримавши на собі здивований погляд водія. — А можна не в Фарбус?

— А куди? — таксист пригальмував.

— Ля Форе, — невпевнено сказав пасажир.

— Ля Форе?

— Так, — трохи твердіше сказав Андрюс. — Ля Форе!

— Гаразд, — водій стенув плечима. Його обличчя і тепер виявляло подив, але нога вже відпустила педаль гальма.

Андрюс їхав із заплющеними очима. І зі склепленими повіками почув, як машина з асфальту з’їхала на горбисту, підняту по краях корінням дерев лісову ґрунтівку.

Розплющив очі, коли таксі зупинилося. У лобовому склі побачив знайому розвилку.

Таксист вимкнув двигун і взяв у руки брошуру з кросвор­дами.

— Мене не треба чекати, — стурбовано сказав Андрюс.

— Як не треба? А рюкзак?

— Відвезіть у Фарбус, передайте Крістоферу!

Таксист здивовано дивився на Андрюса, як на божевільного. І Андрюс збагнув, що поводиться більше ніж дивно.

— Я хочу побути тут сам, — пояснив він, на обличчі з’явилася винувата посмішка. — Я вас наберу по мобільному, і тоді за мною заїдете! Гаразд? А за поїздку можу зараз заплатити.

Таксист, недовірливо зиркаючи на пасажира, простягнув йому візитівку.

Сріблястий високий мінівен, гойдаючись на нерівній дорозі, віддалявся, ховався за деревами, поки не зник повністю. Тільки тоді Андрюс зітхнув із полегшенням і попрямував у бік колючого дроту і таблички, що попереджала про міни.

Над головою шумів ліс. По кронах великих дерев бив вітер. Сонце сховалося за сірі хмари. Чим небо тут, над лісом, саме по собі було сірим? Або час наближався до тієї точки невидимого циферблата, після проходження якої в денне повітря поступово додавалося повітряне чорнило сутінків, що насувалися?

Земля під ногами тяглася то вгору, то вниз. Обсипані, зарослі свіжою травою шанці й округлі вирви від давніх розривів снарядів манили, кликали Андрюса, просили спуститися. А він намагався їх обійти згори, перестрибнути. Йому треба було йти далі.

Зупинившись перед знайомою табличкою, юнак затамував подих.

І здалося, що вітер у кронах також притих. Завмер.

Опустившись навпочіпки, Андрюс поклав на землю долоні. Та відповіла на доторк холодом і ледь відчутною вібрацією.

Він ліг на живіт і, очистивши ділянку землі від гілок і злежалого листя, притулився до неї вухом.

Спочатку вухо «чуло» тільки холод. Але незабаром, звикнувши до зимноти, відчув під землею рух. Далекий і глибокий. Він супроводжувався гулом або відчуттям гулу. Такий звук іноді виникає, коли зосереджено та довго вслухаєшся в тишу. Тиша починає в такі моменти розділятися на кілька різних рівнів. І «найнижчий» із них чимось нагадує далекий гул.

Андрюс заплющив очі, і немов ніч упала на землю. Вітер угорі зупинився. Він замовк. І гілки замовкли на деревах. І птахи замовкли.

І чутнішим став цей гул, а на його тлі проявилися інші звуки, серед яких Андрюс упізнав брязкіт важкого металу. Такий звук виникає, коли вганяють лезо лопати в тверду кам’янисту землю.

Андрюсові здалося, що праве вухо втомилося і більше не хоче прислухатися до звуків, що долинають з-під землі. Він підняв голову та приклався до того ж таки місця лівим вухом. Ліве холод не