Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Якщо вже так потрібно.

— Але ж ідеться про життя людини!

— Ідеться про життя тисяч людей! — процідив Вест. — Не можна допустити, щоб це провалилося, ти сам чув, як він це казав.

Джеленгорм збліднув, майже як Бурр.

— Я зовсім не думаю, що він мав на увазі, ніби...

— Не забувай, що ти мені винен. — Вест нахилився ще ближче. — Без мене ти лежав би в купі трупів, що спокійнісінько гниють на північ від Кумнуру. — Йому це не подобалось, але це було потрібно, а часу на люб’язності не було. — Ми розуміємо один одного, капітане?

Джеленгорм ковтнув.

— Так, сер, думаю, так.

— Добре. Ти наглядай за маршалом Бурром, а я подбаю про все надворі.

Вест підвівся й попрямував до запони.

— А що, як він...

— Імпровізуй! — гарикнув він через плече.

Тепер були серйозніші приводи для тривоги, ніж життя якоїсь окремої людини. Він виринув на холодне повітря. Командним пунктом перед наметом розійшлися щонайменше два десятки офіцерів і вартових, які показували вниз, на білу долину, вдивлялись у підзорні труби та стиха перемовлялися.

— Сержанте Пайк!

Вест покликав засудженого жестом, і той пішов до нього крізь снігопад.

— Мені треба, щоб ти постояв тут на сторожі, розумієш?

— Звісно, сер.

— Стій на сторожі тут і не пропускай нікого, крім мене та капітана Джеленгорма. Нікого. — Він стишив голос. — За будь-яких обставин.

Пайк кивнув. На рожевому місиві його обличчя зблиснули очі.

— Розумію.

Він пішов до запони намету й майже безтурботно зупинився біля неї, засунувши великі пальці за перев’язь шпаги.

За мить зі схилу примчав у ставку кінь, який пирхав, випускаючи з ніздрів пару. Його наїзник зісковзнув із сідла та зробив кілька непевних кроків, перш ніж Вест устиг загородити йому шлях.

— Термінове повідомлення для маршала Бурра від генерала Полдера! — стрімко вигукнув чолов’яга. Він спробував підійти до намету, але Вест не рушив із місця.

— Маршал Бурр зайнятий. Своє повідомлення можеш передати мені.

— Мені було чітко сказано...

— Мені, капітане!

Чолов’яга кліпнув.

— Дивізія генерала Полдера веде бій, сер, у лісі.

— Веде бій?

— Запеклий бій. Сталося кілька несамовитих атак на ліве крило, і нам важко триматися самотужки. Сер, генерал Полдер вимагає дозволу відступити та перегрупуватися, ми всі вибиті зі своїх позицій!

Вест ковтнув. План уже розклеювався й цілком міг розпастись остаточно.

— Відступити? Ні! Це неможливо. Якщо він відступить, дивізія Кроя залишиться беззахисною. Скажи генералові Полдеру втримувати свої позиції та по змозі завершити атаку. Скажи йому, що він за жодних обставин не повинен відступати! Кожен мусить зробити свій внесок!

— Але, сер, я маю...

— Іди! — вигукнув Вест. — Негайно!

Капітан віддав честь і знову заліз на коня. Не встиг він ударити шпорами й кинутись угору схилом, як неподалік від намету зупинив свого коня ще один відвідувач. Вест лайнувся собі під носа. Це був полковник Фельніґґ, начальник штабу Кроя. Віднадити його було не так легко.

— Полковнику Вест, — різко промовив він, зіскочивши з сідла. — Наша дивізія веде запеклий бій по всій лінії фронту, а тепер на нашому правому крилі з’явилася ще й кавалерія! Напад кавалерії на полк рекрутів! — Він уже пішов до намету, знімаючи рукавички. — Без допомоги вони довго не протримаються, а якщо вони зламаються, із нашим флангом станеться казна-що! Це може бути кінцем! Де носить Полдера?

Вест марно спробував сповільнити Фельніґґа.

— Генерала Полдера самого атакували. Однак я негайно накажу випустити резерви, і...

— Цього замало, — прогарчав Фельніґґ, проштовхався повз нього та пішов до запони намету. — Я мушу поговорити з маршалом Бурром, не...

Поперед нього вийшов Пайк, поклавши одну руку на руків’я шпаги, і прошепотів:

— Маршал... зайнятий.

Очі на його обпеченому обличчі вирячилися з такою страхітливою загрозливістю, що навіть Вест трохи збентежився. На мить запала напружена тиша: штабний офіцер і безликий засуджений витріщились один на одного.

Тоді Фельніґґ невпевнено відступив на крок. Кліпнув і знервовано облизав губи.

— Зайнятий. Розумію. Що ж... — Він відійшов ще на крок. — Кажете, будуть задіяні резерви?

— Негайно.

— Ну, тоді, тоді... Я скажу генералові Крою чекати на підкріплення. — Фельніґґ засунув один палець ноги в стремено. — Щоправда, це вкрай незвично. — Він насуплено глянув на намет, на Пайка, на Веста. — Вкрай незвично.

Тоді він пришпорив коня й кинувся назад у долину. Вест провів його поглядом, думаючи, що Фельніґґ і не уявляє, наскільки це незвично. Він розвернувся до якогось ад’ютанта.

— Маршал Бурр наказав резерву вступити в бій на правому крилі. Він має напасти на Бетодову кавалерію й відігнати її. Якщо той фланг ослабне, катастрофа неминуча. Зрозуміло?

— Мені потрібні письмові накази від маршала...

— Часу на письмові накази немає! — заревів Вест. — Іди туди та виконай свій обов’язок!

Ад’ютант покірно побіг зі схилу до двох резервних полків, які терпляче чекали в снігу. Вест провів його поглядом, нервово ворушачи пальцями. Люди почали сідати на коней і клусом їхати на позицію для атаки. Вест, жуючи губу, розвернувся. Усі офіцери та вартові штабу Бурра дивилися на нього з різними обличчями — від злегка зацікавлених до відверто підозріливих.

Дорогою назад він кивнув десь двом із них, намагаючись справити таке враження, ніби все як завжди. Він замислився, як скоро хтось відмовиться просто вірити йому на слово, як скоро хтось прорветься в намет, як скоро хтось довідається, що лорд-маршал Бурр уже досить давно перебуває на півдорозі до краю мертвих. Замислився, чи не станеться це раніше, ніж у долині розірветься стрій, а командний пункт захоплять північани. Якщо пізніше, здогадувався він, то це не матиме жодного значення.

Пайк дивився на нього з чимось схожим на усмішку. Вест хотів би всміхнутися йому у відповідь, але йому не ставало на це духу.

Шукач сів і вдихнув. Він притулився спиною до впалого дерева, а в руці неміцно тримав лук. У мокрій землі біля нього стирчав меч. Меч він забрав у мертвого карла і скористався ним, і йому здавалося, що він скористається ним ізнову ще до кінця дня. На ньому була кров — на руках, на одязі, повсюди. Кров Катіль, кров плоскоголових, його власна. Стирати її здавалося марно: досить скоро її знову