Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

— очі й губи на портреті мали шляхетні риси, належною мірою підкреслені темними барвами. Ніхто з тих, кого питали, цього не заперечував. За цим ескізом художник потім працював удома над літографіями й, удосконалюючи їх одну по одній, прагнув усе далі й далі відходити від натури, не лише не завдаючи шкоди, однак, власній художній формі, а й штрих за штрихом наближаючись до неї. Так, вушна раковина втратила природні вигини й чітко пророблені краї, обернувшись на напівкругле заглиблене завихрення довкола невеличкого темного отвору. Максове кістляве підборіддя, що починається вже біля вух, втратило прості обриси, і, хоч яким неминучим це здається, відхід від правди колишньої дав глядачеві надто мало правди нової. Чуб передано впевненими, чіткими штрихами, він лишився людським чубом, хоч художник це й заперечував.

Вимагаючи від нас зрозуміти ці перетворення, художник потім тільки мимохідь, але з гордістю зауважив, що на цих аркушах усе має сенс і що навіть випадкове завдяки його впливу на все другорядне стає необхідним. Так, вузенька бліда кавова пляма край голови тягнеться вниз майже через увесь портрет, її нанесено зумисне, з певним розрахунком, і усунути її, не порушивши всіх пропорцій, неможливо. На іншому аркуші ліворуч у кутку — велика, позначена негустим пунктиром, ледве помітна блакитна пляма; цю пляму зроблено навіть з наміром — задля неяскравого світла, яке виходить з неї й осяває все зображення і в якому художник потім працював далі. Тепер його наступною метою було взятися за перетворення насамперед рота, з яким дещо, хоч і не достатньою мірою, вже сталось, а тоді — носа, й коли Макс поскаржився, що в такому разі літографія ще дужче віддалиться від чудового кольорового ескізу, художник відповів: цілком можливо, що вона наблизиться до нього знов.

Не можна було не помітити принаймні тієї впевненості, з якою художник у розмові будь-якої хвилини довірявся непередбачуваності свого натхнення, і вже сама ця довіра з повним правом робила його художню працю майже науковою. Купив дві літографії: «Продавщиця яблук» і «Прогулянка».

Коли пишеш щоденника, одна з переваг цього полягає в тому, що із заспокійливою чіткістю усвідомлюєш переміни, яких безперервно зазнаєш і в які загалом, звичайно, й віриш, про які здогадуєшся і які визнаєш, але які потім щоразу мимоволі заперечуєш саме тоді, коли йдеться про те, щоб з такого визнання почерпнути надію чи спокій. У щоденнику знаходиш докази того, що навіть у стані, який сьогодні здається нестерпним, ти жив, дивився на світ і занотовував свої спостереження, що, отже, оця правиця рухалась, як сьогодні, коли ми, маючи змогу оцінити тодішній стан, порозумнішали, одначе з тим більшою підставою мусимо визнати безстрашність нашого тодішнього прагнення, що, попри цілковите невідання, все ж таки збереглося…

24 грудня. …У дитинстві мене поймав страх, а якщо й не страх, то досить неприємне відчуття, коли батько — а він, чоловік діловий, робив це частенько — заводив розмову про останній день місяця, або про «ultimo». Позаяк я не був допитливий (а якби хоч один раз і поставив запитання, то, міркуючи дуже повільно, не зміг би достатньо швидко збагнути відповідь, і коли в мене часом і проминалася сяка-така цікавість, то її здебільшого задовольняли вже самі запитання й відповідь, сенс був зайвий), вислів «останній день» лишився для мене нестерпною таємницею, і хоч як напружено я прислухався до нього, він щоразу ніби відступав від мене, так ніколи й не набувши конкретного значення. Погано було й те, що я ніколи не міг остаточно впоратися з отим так довго і з таким острахом очікуваним «останнім днем», бо щойно він минав — без особливих прикмет, ба навіть без особливої уваги (а що він щоразу наставав приблизно через тридцять днів, я завважив багато пізнішне) — і щасливе наставало перше число, знов заводили мову про «останній день», щоправда, без особливого жаху, що я, не довго розмірковуючи, зараховував до решти незрозумілих речей…

25 грудня. Все, що я довідуюся від Льови[26] про сучасну юдейську літературу у Варшаві й що я знаю про сучасну чеську літературу (почасти завдяки власним спостереженням), вказує на те, що багато переваг літературної роботи — пробудження умів, збереження цілісності національної свідомості, яка у зовнішньому житті нерідко бездіяльна й постійно розпорошується, гордість і опора, яку нація дістає для себе, надто перед лицем ворожого оточення в літературі, у цьому щоденнику нації, який становить щось зовсім відмінне від історіографії, завдяки якому розвиток може відбуватися швидше й воднораз постійно діставати всебічну оцінку, деталізоване одухотворення широкого суспільного життя, стримування невдоволених елементів, котрі відразу виявляються корисними там, де шкоди може завдати просто байдужість, цілеспрямована організація мас шляхом пожвавлення роботи й розповсюдження часописів, зосередження уваги нації на власних проблемах і сприймання чужого лише у віддзеркаленому вигляді, народження поваги до людей літературної праці, тимчасове, але багате наслідками пробудження високих прагнень у молодого покоління, залучення літературних процесів до актуальної політики, ошляхетнення і створення можливостей для обговорення суперечностей між батьками й дітьми, показ національних помилок хоч і в особливо болючий, проте гідний прощення й воленосний спосіб, народження жвавої, а тому самоусвідомленої книжкової торгівлі й потягу до книжок, — усіх цих результатів можна досягти вже за допомогою літератури, яка хоч насправді набуває й не надто широкого розвитку, а проте внаслідок браку видатних талантів справляє враження широкорозвиненої. Така література виявляє активність навіть більшу, ніж та, котра багата талантами, бо, позаяк тут нема жодного письменника, обдарування якого примусило б замовкнути принаймні більшість скептиків, літературна боротьба стає великою мірою справді виправданою. Тому в літературі, не проламаній талантом, нема й шпарини, крізь яку можуть протиснутися байдужі. Тим нагальніше така література вимагає уваги. Самостійність окремого письменника зберігається краще, звичайно, лише в межах національних кордонів. Брак незаперечних національних авторитетів стримує цілковитих нездар від творчості. Та навіть невеликих здібностей мало, щоб підпасти під вплив провідних на цей час письменників, наділених невиразними характерними ознаками, чи щоб опанувати досягнення чужих літератур, чи щоб наслідувати вже освоєну чужу літературу, що можна побачити з того, як, наприклад, усередині такої багатої на великі таланти літератури, як німецька, найгірші письменники тримаються на поверхні завдяки наслідуванню вітчизняних зразків. Особливо ефективно виявляється у вищезгаданих напрямах творча й доброчинна сила поганої через окремі її зразки літератури, коли починають складати історико-літературний реєстр покійних письменників. Їхній незаперечний тодішній і нинішній вплив стає чимось таким реальним, що це можна переплутати з їхньою творчістю. Говорять про друге, а на увазі мають перше, ба