Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (продовження: 27.03)

Пізній вечір:

Швидка прибула за шість хвилин, але це були найдовші шість хвилин у моєму житті. Я сидів на задньому сидінні патрульної машини, тримаючи Віку на руках. Її голова лежала в мене на грудях, очі були заплющені, дихання — поверхневе, ледь чутне. Я нашіптував їй на вухо:

— Не смій... Не смій зникати, ти чуєш? Наш малюк тебе чекає. Я тебе чекаю. Просто дихай. Просто дихай...

— Ми тут! — закричав хтось із лісу. Прожектори швидкої освітили галявину. Двоє медиків вибігли з ношами.

— Вона вагітна! 20 з половиною тижнів! Вона була непритомна майже 10 хвилин! — прокричав я.

— Ми зрозуміли. Обережно. Ти з нами?

— Так! Я їду з вами!

Мене не зупинили. Я тримав її за руку в машині швидкої. Вона відкрила очі вже на дорозі до лікарні.

— Де я?.. — її голос був шепотом.

— В безпеці. Ти зі мною. Все буде добре. Лікарі вже чекають. Ми майже приїхали. Я з тобою, чуєш?

— Болить… живіт… Денис… з ним… все… гаразд?

— Малюк? Так… все буде добре, я обіцяю. Тільки тримайся, моя сильна дівчинко.
 

---

У приймальному відділенні.

— Негайно в акушерське відділення! Пульс нестабільний! Тиск низький!

— Денис! — Віка стисла мою руку. — Не… йди… будь… поруч…

— Я з тобою. Я нікуди. Я тут. Я твій.

Її відвезли у відділення. Я лишився в коридорі. Блідий, мов стіна. Лікар вийшов через хвилин сорок. Це були найстрашніші сорок хвилин мого життя.

— Ви батько дитини?

Я кивнув. У голосі — ні краплі впевненості. Просто страх.

— Вона дуже виснажена, у неї була серйозна гіпоксія. Але вона — молодець. Вчасно втекла. Ви її врятували.

— А… дитина?

— Серцебиття в нормі. Жодних загроз для плоду. Але їй потрібен спокій. І вам теж.

Я притис руку до обличчя й заплакав. Тихо. Так, щоб не чув ніхто. Потім встав і пішов до палати.
 

---

У палаті.

Віка лежала на боці. Волосся розкидане на подушці, очі дивились на мене.

— Ти все ж прийшов…

Я сів біля неї, притис її долоню до своїх губ.

— Ти вижила. Малюк теж. Все інше — вже неважливо. Я б знайшов тебе хоч на Марсі, Віко.

Вона посміхнулась. Слабо.

— Це було страшно… я думала, ми вже не повернемось…

— Ти повернулась. І я більше тебе ніколи не відпущу. Чуєш?

— А… той хлопець?

Я стис зуби.

— У відділку. Зараз з ним працює психіатр. Але це вже не твоє завдання, не твої страхи. Тепер я — твоя тінь. Твій захисник. І батько нашого майбутнього дива.

Віка заплющила очі, але її губи залишились у легкій, світлій усмішці.

— Мені здається, малюк щойно штовхнув…

Я поклав руку на її живіт.

— Хай тільки спробує не вижити — після всього, що ми пережили.

Ми були разом. І тепер я точно знав — ніхто більше не зможе нас розлучити.