Читати книгу - "Син"

«Їй це подобається», — тільки й устигла подумати Джинні перед… поцілунком.

Так, дівуля поцілувала її просто в уста, з удаваною, театральною пристрастю. Джинні відвернулася від неї. (Цікаво, скільки вона заробляє за рік? І як вона відреагувала б, якби дізналася про річний прибуток, що приносив Джинні її бізнес?) Пісня закінчилася, і стриптизерка злізла з її колін. Джинні підморгнула їй, щоб підіграти. Але та, уже не дивлячись на неї, вишукувала, перед ким би ще покрутити хвостом.

«Якихось там десять років тому я була вродливішою за тебе», — промайнула думка.

Але Джинні одразу ж викинула з голови всі витівки цієї дівулі, адже вона всього-на-всього виконувала вказівки Марвіна Сандерса. Онде він сидить — огидний товстун із червоним носом, широкою лисиною й заляпаними вишневою содовою шортами. Однак йому начхати на власний зовнішній вигляд, адже він заробив за своє життя достатньо грошей, щоб купити все-все, чого тільки забажає.

Посидівши в кріслі ще кілька хвилин, Джинні підвелася й оголосила, старанно позіхнувши, що їй, дамі поважного віку, уже належить готуватися до сну. І всі цієї ж миті відірвалися від своїх занять, підняли келихи та в унісон побажали їй доброї ночі. Власне, для того щоб лягати спати, було ще зовсім рано. Та ніхто, звичайно, не намагався вмовляти її залишитися. Що ж до дівуль, вони просто не звертали на неї уваги.

Дорогою до свого однокімнатного будиночка, слухаючи шум височенних сосен над головою, жінка замислилася про Генка. Чи зраджував він її? Звісно ж, так. Її чоловік усі тижні проводив у ось таких мисливських будиночках або ж на приватних островах своїх друзів і колег; вона чудово пам’ятає, що він поступово став геть іншою людиною. Певна річ, Генк аж ніяк не пішов би спати раніше за друзяк — це ж темна пляма на його репутації! Так-так, він… спав з іншими жінками. Так, це правда. Генк лапав стриптизерок під час їхніх танців і розважався з ними потім у ліжку, не ризикуючи абсолютно нічим. Бо інші учасники цих гулянок нізащо не виказали б його (так уже було в них заведено). Він зраджував її сотні, якщо не тисячі, разів. Чому ж Джинні раніше навіть на думку таке не спадало?! Відчуття безмежної самотності охопило її.

Але Генка вже двадцять років як немає на світі, тож і перейматися так беззмістовно (і взагалі, хто вона така, щоб судити його?). Сидячи лише в спідньому на чужому, твердому ліжку, Джинні прислухалася до стрекотіння цикад за вікном. Також до неї доносилися сміх і музика — гулянка в головному будинку тривала. Може, вона поквапилася роздягтися? Може, треба влізти в джинси, сісти в авто й поїхати додому — до Теда, який уже двічі освідчувався їй? (Цікаво, як він відреагує, якщо вона скаже «так»?) Це все-таки нестерпно — увесь час бути самотньою.

Джинні схопилася з ліжка, та потім знову лягла, адже їхати потрібно довго, а випите віскі дається взнаки. Із цією думкою вона й заснула; а наступного ранку — сходила до струмочка вмитися, підфарбувалася перед старим тріснутим дзеркалом і викинула з голови всі думки про шлюб із Тедом. Настрілявши разом із Чаком Мак-Кейбом куріпок, жінка сіла у свій «кадилак» і поїхала до Г'юстона. Лучо та інші навіть не думали заперечувати, хоча й усі як один удавали неабияку радість із нагоди її візиту.

Авто мчить до Г’юстона. Спека… У таку саму спеку вона таврувала телят у десятирічному віці, кидаючи виклик батькові та іншим чоловікам. А тепер, сорок років по тому, вона аж пищить, так хоче нарешті бути прийнятою до «закритого клубу». Так, вони зламали її, і вона здалася… Треба було все ж таки народити від Теда дитину, а не бути егоїсткою. Усе її життя — то змагання з батьком і Генком… Хоча не варто рівнятися на тих, хто вже помер: вони-бо завжди залишатимуться в її уяві молодими та ідеальними з усіх боків людьми, а сама вона може лише старішати.

А тепер вона мусить визнати сама перед собою: Генк був такою самою слабкою особистістю, як і її батько. Так, він і далі живе в її свідомості, але вже як образ-спогад. Реального Генка давно немає, а вона тим часом багато чого досягла. І жодній жінці з тих, які траплялися їй у житті, не вдавалося зробити нічого подібного. А це щось та й означає… Стосовно життя з Тедом, варто було йому лише попросити, і вона б народила йому дитину. Але стати батьком йому хотілося так само «сильно», як і будь-чого іншого: його бажання були схожі на давній мотив, що тихо-тихо звучав десь у глибині його свідомості. І як можна взагалі було прожити все життя, граючи в теніс і поло? (Джинні, хоч би дванадцять таких життів прожила, не змогла б отримати від цього радості). Утім, щодо запрошення Лучо він мав рацію — це був просто величезний прорахунок із її боку. Що ж, вона дуже постарається засвоїти цей урок.

Розділ 54

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

8 серпня 1917 року

Спека… Мчав, як скажений, кам’янистою дорогою; результат — дві продірявлені шини. Тож ми із Салліваном і Хорхе Раміресом (він трохи знає ці місця) сьогодні вже не встигнемо дістатися Торреона. Хорхе неабияк нервує: мовляв, якщо нас перестрінуть карансисти, шанс лишитися живими є, але мізерний.

Особисто я не дуже й переймаюся через це, адже почуваюся так, ніби від мене залишилася тоненька-тоненька шкірочка: проштрикнеш її — побачиш цілковиту порожнечу.

9 серпня 1917 року

Хорхе роздобув у робітників, яких зустрів на дорозі, три старі сомбреро й купу іншого лахміття, а вони отримали за це наш одяг. Адже американців тут завжди недолюблювали, а після нещодавньої експедиції Першинґа (ла інвасьон, як називають її місцеві жителі)… словом, замаскуватися нам було справді необхідно. Ми проїжджали повз віслюків, запряжених у візки з усіляким мотлохом, і мулів, нав'ючених глиняним посудом. Босоногі мексиканці, вдягнені в білі штани й сорочки (на плечах — ще й подерті пончо незрозуміло якого кольору), шкандибали дорогою, знемагаючи від спеки. Що ж до тутешніх дітлахів, їхнє вбрання складалося лише з пончо — вони ледь-ледь прикривали дитячі тільця від плечей до пояса