Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Якщо я підпишу, то вже не зможу його відкликати.
– Цього він не знає. І, можливо, тобі вдасться його відкликати, адже ти підписував під тиском.
509 трохи помовчав, а тоді спокійно сказав:
– Ефраїме, мені не треба нічого відкликати. У мене немає грошей у Швейцарії.
– Що?
– У Швейцарії в мене немає жодного франка.
Берґер витріщився на 509.
– Ти все це вигадав?
– Так.
Берґер провів рукою по запалених очах. Його плечі тремтіли.
– Що тобі є? – спитав 509. – Ти що, плачеш?
– Ні, сміюся. Це ідіотизм, але я сміюся.
– Смійся. Ми так мало сміялися тут.
– Я сміюся, бо уявив собі обличчя Гандке в Цюриху. І як тобі спала така ідея, 509?
– Я не знаю. Коли йдеться про життя, можна різне вигадати. Головне, що він це заковтнув. До закінчення війни він нічого не зможе взнати. Мусить просто вірити.
– Правильно, – Берґерове обличчя знову посерйознішало, – тому я йому й не вірю. Якщо на нього знову найде, він може зробити щось непередбачуване. Треба про все подбати. Найкраще буде, якщо ти помреш.
– Померти? Як? Лазарету в нас нема. Як нам це провернути? Це остання зупинка.
– Передостання. Остання – крематорій.
509 поглянув на Берґера. Він бачив стурбоване обличчя із запаленими очима й тонким черепом і відчув хвилю тепла.
– Думаєш, таке можливо?
– Можна спробувати.
509 не питав, як Берґер хотів це зробити.
– Ми про це поговоримо пізніше, – сказав він. – Поки що у нас іще є час. Сьогодні я відпишу Гандке лише дві з половиною тисячі франків. Він візьме аркуш і вимагатиме решту. Так я виграю кілька днів. І тоді в мене ще будуть двадцять Розенових марок.
– А коли їх не стане?
– Доти може трапитися ще щось. Думати можна лише про найближчу небезпеку. Одну на раз. І одну за іншою. Інакше можна здуріти.
509 крутив аркуш паперу і ручку та спостерігав за тьмяними відблисками на ковпачку.
– Дивно, – сказав він. – Я давно не тримав такого в руках. Папір і перо. Колись я з цього жив. Чи могтиму я це знову?
15
Двісті чоловіків з нової команди для розбору завалів розтяглися вздовж вулиці. Їх уперше залучили безпосередньо в місті. Досі вони розбирали лише руїни фабрик у передмістях.
Есесівці перекрили виходи з вулиці і розставили вартових по всьому лівому боці. Від бомб постраждав переважно правий бік, стіни й дахи попадали на дорогу і майже унеможливили рух.
Гаків і лопат в’язням бракувало, подекуди їм доводилося працювати голіруч. Капо і старші були знервовані, не знали, що їм робити: заганяти до роботи кийками чи не втручатися. Хоча цивільним і заборонили заходити на вулицю, але тих, хто жив у вцілілих будинках, нікуди подіти не могли.
Левінські працював поруч із Вернером. Вони разом з деякими іншими політичними в’язнями, над якими нависла загроза, зголосилися в команду з розбирання завалів. Робота була важчою, ніж будь-де, але в такий спосіб вони були недосяжні для есесівців у таборі вдень, а після повернення, ввечері, коли темніло, їм було легше сховатися в разі небезпеки і залягти на дно.
– Ти бачив, як називається вулиця? – спитав Вернер.
– Так. – Левінські іронічно всміхався. Вулиця називалася Адольф-Гітлер-штрассе.
– Священне ім’я. Правда, проти бомб не помогло.
Вони тягли геть балку, їхні спини в смугастих робах були темні від поту. На пункті збору стрілися з Ґольдштайном, який, попри хворе серце, пішов на роботи. Левінські й Вернер не заперечували – він належав до в’язнів, на яких чигала небезпека. Обличчя його було сіре, він принюхувався.
– Смердить. Трупами. Несвіжими – мабуть, тут лежать і старі трупи.
– Справді. – Вони знали, як смердять трупи. У цьому всі в’язні були спеціалісти.
Тепер вони складали під стіну каміння, яке розлетілося на всі боки. Будівельний розчин вивозили геть. Навпроти була крамниця колоніальних товарів. Вікна повибивало, але у вітринах знову розмістили деякі коробки і плакати. З-поза них визирав вусатий чоловік. Мав обличчя, яких у 1933 році було повно на демонстраціях із табличками «Не купуйте у євреїв». Голова здавалася обрізаною задньою стіною вітрини, подібно як на дешевих фотографіях з ярмарків, коли просовують голови крізь отвір уже намальованих капітанських уніформ. Ця стирчала над порожніми коробками і запорошеними плакатами; чоловікові це пасувало.
В одному вцілілому дворі бавилися діти. Поруч з ними стояла жінка в червоній блузці й дивилася на в’язнів. Раптом із брами вибігли кілька собак і кинулися вулицею до в’язнів. Обнюхували їхні штани й черевики, а один пес почав привітно махати хвостом і стрибати на в’язня номер 7105. Капо, який наглядав за цією ділянкою вулиці, не знав, що робити. Пес був цивільним, і це не людина, але наглядачеві видалося неприйнятним, що той так привітно поставився до в’язня, та ще й у присутності СС. 7105 також розгубився. Він зробив єдине, що міг вчинити в’язень: поводився так, наче тварини не було. Але пес не відходив, якось дуже швидко відчув до нього прихильність. 7105 зігнувся і працював особливо завзято. Він був стурбований – собака міг означати його смерть.
– Ану пішов звідси, собацюра шолудивий! – закричав врешті капо, здіймаючи дрючок. Він прийняв рішення, на очах в СС завжди ліпше виявляти жорсткість. Та псові не було до нього діла, він стрибав і танцював довкола 7105. Це була велика коричнево-біла німецька лягава.
Капо взявся жбурляти у тварину камінням. Перший камінь влучив 7105 в коліно, щойно третій поцілив псові у живіт. Той заскавулів, відскочив убік і загавкав на капо. Капо вхопився за черговий уламок.
– Згинь, падлюко!
Собака трохи відступив, але не втік. Він зробив дугу і стрибнув на капо. Чоловік впав на купу будівельного сміття, а розлючений пес навис над ним.
– Допоможіть! – закричав капо і затих.
Есесівці, що були неподалік, вибухнули сміхом. Надбігла жінка в червоній блузці. Вона присвиснула на собаку.
– До мене! Негайно до мене! Ох, цей пес! Вічно через нього клопоти!
Жінка потягла його геть, у браму.
– Він утік, – злякано пояснила вона найближчому есесівцю. – Будь ласка! Я не бачила! Він сам утік! Зараз він у мене заробить!
Есесівець вишкірився.
– Отому він міг спокійно відкусити шмат його придуркуватої пики.
Жінка легенько всміхнулася. Вона думала, що капо належить до СС.
– Дякую! Красно дякую! Я негайно його прив’яжу!
Вона тягла пса геть за ошийник і зненацька, наче крадькома, погладила його. Капо обтрушувався від пилу. Есесівці досі реготали.
– Чого ти його не вжер? – крикнув хтось із них до капо.
Капо не відповів. Так завжди було краще. Він продовжував обтріпуватись. 7105 саме
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.