Читати книгу - "Острів Дума"

— Найкращі роки, — уточнив Джек.

— Мабуть, — погодився я, — але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.

— Сусідів? — здивувався Ваєрмен.

Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.

Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.

— Ніяким чином, бейбі, — заявив він. — Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена — це змії. У мене — кажани. Якось... — він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.

Ваєрмен сказав:

— А ти знаєш, що вони ще й сказ переносять, мучачо?

Я кивнув:

— Доведеться пошукати чорний хід.

— 14 —

Ми повільно просувалися вздовж стіни будинку, попереду Джек з червоним пікніковим кошиком. Його сорочка потемніла від поту, але він не виказував жодних ознак нудоти. Хоча мусив би, напевне, ми всі троє мусили б. Від басейну долітав майже всепоглинаючий сморід. Висока трава чіплялася нам за штани. Жорсткі стебла ліродревесника кололи нам литки. Вікна будинку містилися високо, Джек готовий був стати Ваєрмену на плечі, але все одно не дістав би.

— Котра зараз година? — віддихуючись запитав Джек.

— Саме час тобі почати рухатися трохи швидше, аміго, — відповів Ваєрмен. — Хочеш, я тебе зміню біля того кошика?

— Авжеж, — відповів Джек таким безрадісним голосом, якого я до цього дня ніколи не чув від нього. — А потім у вас станеться серцевий напад і ми з босом будемо демонструвати на вас техніку штучного дихання.

— Ти натякаєш, що я в поганій формі?

— В хорошій, але все’дно на п’ятдесят зайвих фунтів зависаєте в кардіологічно небезпечну зону.

— Перестаньте, — гримнув я. — Обоє.

— Постав, — сказав Ваєрмен. — Постав цей cesto de puta madre[374], далі понесу я.

— Ні. Покиньте й думати про це.

Якийсь чорний промельк я помітив кутовим зором. Я його ледь зауважив. Гадав, що знову садовий жокей, що цього разу він прошмигнув вздовж басейну. Чи сковзнув по його розбуялій, смердючій поверхні. Слава Богові, я вирішив туди подивитися.

Тим часом Ваєрмен напосідав на Джека, бо була вражена його чоловіча гордість.

— Дай, я понесу.

Шмат смердючої юшки в басейні ожив. Відірвавшись від решти чорноти, він вихлюпнувся на потрісканий, порослий бур’яном парапет, розбризкавши навкруг себе брудні патьоки.

— Ні, Ваєрмене, раз я вже взявся.

Шмат гидоти з очима.

— Джеку, кажу тобі останній раз.

Тут я помітив хвіст і зрозумів, що переді мною.

— А я тобі кажу...

— Ваєрмене, — гукнув я, схопивши його за плече.

— Облиш, Едгаре, я можу це зробити.

Я можу це зробити. Як же мені бевкнули в голові ці слова. Я примусив себе заговорити повільно, голосно, настійливо.

— Ваєрмене, замовч. Там алігатор. Він щойно виліз з басейну. Ваєрмен боявся змій, Джек боявся кажанів. Я не уявляв собі, що боюся алігаторів, поки не побачив, як ця доісторична тварюка виринула з темного гнилого варива в басейні і рушила на нас, спершу по зарослому бетонному майданчику (по дорозі відкинувши вбік перекинутий, останній з тих, що тут вціліли, садовий стільчик), а потім сковзнула в бур’яни і ліани, що простягнулися сюди від найближчої купи бразильських перців. Лише на мить майнуло зморщене кирпате рило, мигнуло, ніби насміхаючись, чорне око, а далі вже тільки його мокра спина мелькала де-не-де в бур’янах, він продирався крізь них, мов на три чверті підтоплена субмарина. Він йшов по нас, а я, повідомивши про це Ваєрмену, вже не міг поворухнутись. Сірою плівкою мені заслонило очі. Я привалився спиною до старої, покривленої стіни Гнізда Чаплі. Дошки були теплі. Я застиг в очкуванні того, що ось-ось мене зжере дванадцятифутове одоробло, яке оселилося в старому плавальному басейні Джона Істлейка.

Ваєрмен не думав довго. Він вирвав червоний кошик в Джека з рук, кинув його на землю й укляк перед ним на колінах, відкинувши одну половинку кришки. З кошика він дістав пістолет — найбільший з тих, що мені доводилося бачити не в кіно. Не підіймаючись з колін, він застиг перед розкритим кошиком, тримаючи зброю обома руками. В мене було гарне місце для споглядання, і тоді я вирішив, і зараз так вважаю, що його обличчя залишалося напрочуд безжурним... особливо як для людини, що побачила найгидкішого родича змії. Він чекав.

— Стріляй!— крикнув Джек.

Ваєрмен чекав. А далі за ним я побачив чаплю. Вона ширяла в повітрі понад довгою зарослою господарською будівлею поза тенісним кортом. Летіла вона догори ногами.

— Ваєрмене, — спитав я, — а запобіжник?

— Caray,[375] — гмикнув він і, ворухнувши великим пальцем, чимось клацнув. Червоний вогник на вершечку пістоля блимнув і погас. Він не відривав очей від високої трави, що вже почала ворушитися. Відтак трава розсунулася і прямо на нього вийшов алігатор. Я бачив їх на каналах «Діскавері» і «Нешнл Джіогрефік», але аж ніяк не був готовим до того, що ця істота так швидко рухається на своїх ногах-обрубках. Трава відчистила більшість бруду з його кирпатої морди і я побачив на ній широченну посмішку.

— Гати! — заверещав Джек.

Ваєрмен вистрелив. Звук був колосальним — він прокотився, мов щось важке й солідне, зроблене з каменю — і результат також виявився ефектним. Верхня половина голови алігатора розлетілася бризками бруду, крові й плоті. Він не зупинився, навпаки, здавалося, його короткі ніжки, долаючи останні якихось тридцять футів, затупотіли ще швидше. Я чув, як трава з вереском обшкрібає його броньовані боки.

Дуло пістолета з віддачею підскочило вгору. Ваєрмен націлив його знову. Я ніколи не бачив його спокійнішим,