Читати книгу - "Острів Дума"

і я дивуюся йому дотепер. Алігатор вже був за п’ятнадцять футів, пістолет дивився на нього просто в упор. Ваєрмен вистрелив знову, і друга куля підкинула передню частину тварюки аж до небес, показавши нам її зеленувато-біле черево. Якусь мить здавалося, вона танцює на хвості, мов якийсь мальований крокодильчик Діснея.

— Гааа! Ти сучий гадський потрух! — заверещав Джек. — Йоб твою матір! Йоб твою бабцю-ПЕРЕПРАбабцю!

Дуло знову підкинуло віддачею. Ваєрмен знову його опустив. Алігатор гепнувся на бік, виставивши черево, загрібаючи лапами, молотячи хвостом, вириваючи жмуття трави, розкидаючи землю. Коли пістолет знову було націлено, Ваєрмен натиснув курок, і куля розірвала тварюці черево. Моментально витоптане, викорчуване коло, в центрі якого крутився алігатор, замість зеленого стало червоним.

Я пошукав очима чаплю. Чапля зникла.

Ваєрмен підвівся, і я побачив, що його трусить. Він підійшов до алігатора — втім, не наближаючись до все ще хльостаючого хвоста, — і випустив у нього ще дві кулі. Хвіст востаннє смикнувся, тіло здригнулося в фінальній судомі і стало тихо.

Він обернувся до Джека і тремтячою рукою простягнув йому зброю.

— «Орел пустелі»[376], автоматичний, калібр 0,357, — пояснив він. — Здоровенний надійний пістолет, зроблений задерикуватими євреями... Джеймс Мак-Мертрі[377], 2006 рік. Це тому в нас такий важкий кошик, бо там патрони до нього. Я поклав туди всі наявні обойми. Всю дюжину.

Джек підійшов, обняв його і поцілував в обидві щоки.

— Хочете, я донесу цей кошик до Клівленду і ні слова не скажу.

— Тепер тобі принаймні не треба нести пістолет, — сказав Ваєрмен. — 3 цього моменту моя мила лялечка Бетсі Мак-Кол[378] буде жити в мене.

І він сунув пістолет за пояс, не забувши перед тим зарядити нову обойму і ввімкнути запобіжник. Але тільки з другої спроби, бо руки в нього ще трусились.

Я теж розцілував його в обидві щоки.

— О, чорти вас забирай, — вигукнув він. — Ваєрмен більше не почувається іспанцем. Ваєрмен тепер на всі боки почуває себе французом.

— А як так взагалі вийшло, що ти собі придбав пістолет? — спитав я.

— Це була ідея міс Істлейк після останньої кокаїнової битви між Тампою й Сент-Пітом, — він обернувся до Джека. — Ти ж мусиш пам’ятати ту історію?

— Так. Четверо вбитих.

— Отже, міс Істлейк запропонувала мені придбати пістолет для домашнього захисту. Я купив велику цяцю. Ми з нею навіть практикувалися вдвох у стрільбі по мішенях, — він посміхнувся. — Вона добре стріляла, і гуркоту не лякалася, але ненавиділа його віддачу. — Він поглянув на розпластаного алігатора. — Гадаю, він на це заслужив. Що далі, мучачо?

— До задніх дверей, а ось ще... ви помітили чаплю?

Джек похитав головою. Ваєрмен, зачудовано, теж.

— А я її бачив, — повідав я їм. — І якщо я знову її побачу... або хтось з вас, я хочу, щоб ти, Джероме, її підстрелив.

Ваєрмен подивився здивовано, але не промовив ні слова. Ми продовжили нашу експедицію вздовж східної стіни покинутого будинку.

— 15 —

Знайти задній вхід не виявилося проблемою: там не було стіни. Все, окрім крайнього східного кута садиби, було зметено, ймовірно тим самим ураганом, що зруйнував верхні поверхи. Стоячи там, споглядаючи повиті зеленню руїни того, що колись було кухнею й коморою, я усвідомив, що від Гнізда Чаплі не залишилося майже нічого, окрім обліпленого мохом фасаду.

— Звідси досередини ми можемо зайти, — промовив скептично Джек. — Але я не певен, що підлога надійна. Як ви вважаєте, Едгаре?

— Не знаю, — відповів я, почуваючись дуже втомленим. Це могло бути й результатом викиду великої кількості адреналіну під час зустрічі з алігатором, але не це було найгірше. В мене було відчуття поразки. Пролетіло занадто багато часу, надто багато ураганів. І, як не крути, а малюнки маленької дівчинки така крихка субстанція.

— Ваєрмене, котра зараз година? Тільки без твоїх хитрих штучок, скажи.

— Чотирнадцять тридцять. То що скажеш, мучачо? Заходимо?

— Я не знаю, — повторив я.

— Зате я знаю, — заперечив він. — Заради того, щоб сюди попасти, я вбив того довбаного алігатора. Я не піду звідси, перш ніж гарненько не роздивлюся все старе обійстя. Підлога у коморі має пристойний вигляд, до того ж вона найближче до землі. Гайда, ви, обидва, давайте натаскаємо сюди чогось, на що можна вилізти. Он ті колоди згодяться. Джек, ти полізеш першим, потім подаси мені руку. А далі ми разом затягнемо Едгара.

Так ми й зробили, брудні, розпатлані, захекані спершу залізли до комори, а звідти заглибилися в сам дім, здивовано роздивляючись навкруги, почуваючись, мов у подорожі крізь час, мов туристи, що завітали до світу, який скінчився понад вісімдесят років тому.

18 — НОВІН

— 1 —

Будинок тхнув гнилою деревиною, старим тиньком і пліснявим ганчір’ям. Тут залишилися деякі меблі, понівечені часом, пожолоблені вогкістю, але гарні колись шпалери у вітальні висіли лахміттям, а у порохнявій центральній залі зі стелі звисало мовчазне древнє паперове гніздо. Під ним, на покривленій кипарисовій долівці височів на півфута курган з мертвих ос. Десь нагорі, серед залишків верхнього поверху розмірено скрапувала вода.

— Деревина, аби хтось приїхав і вивіз звідси кипарис і палісандр до того, як тут все к-бісу струхлявіло, коштувала б неміряних грошей, — сказав Джек.

Нахилившись, він взявся за кінець відтуленої дошки і потягнув. Вона піддалася, гнучись, мов цукерка-іриска, і відломилася — глухо, майже без тріску. Від прямокутної діри на її місці почали розповзатися кілька мокриць. Війнуло вологим темним запахом.

— Нема сміттярів, нема й сміття і ніхто тут не розважається, не гуляє, — сказав Ваєрмен. — Ні тобі використаних кондомів, ні купок лайна, і навіть жодного графіті ДЖО КОХАЄ ДЕББІ, намальованого аерозолем на стіні. Схоже, після того як Джон Істлейк обплутав ланцюгом парадні двері й востаннє звідси поїхав, сюди ніхто не заходив. Знаю, в таке важко повірити...

— Ні, — відгукнувся я. — Не важко. Гніздо Чаплі на цьому кінці острова з 1927 року належало Персе. Джон знав це, і спромігся так все й залишити, написавши свій заповіт. Елізабет зробила те саме. Але це не храм. — Я зазирнув до кімнати напроти офіційної вітальні. Колись там, певне, був кабінет. У смердючій калюжі стояло старовинне бюро. Книжкові полиці були порожні. — Це могила.

— То де ми шукатимемо малюнки? —