Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

«Може, я принизив свою гідність абощо?» — спитав себе Лінднер, коли Аґата попрощалася. Він звів плечі й кілька разів пройшовся туди-сюди кімнатою. Зрештою вирішив не поривати з нею зв’язків і свою ніяковість, уже досить глибоку, висловив по-солдатському: «Треба мати тверду волю, щоб, попри будь-які прикрі відчуття, не втрачати мужности!»

А Петер, коли Аґата підвелася, відскочив від замкової шпарини, де не без подиву підслуховував, що кукурікав батько «тій дурній курці».

45. Починається низка дивовижних подій

Невдовзі після цих відвідин повторилося те «неможливе», що вже мало не фізично витало навколо Ульріха й Аґати, і сталося це воістину так, що нічого й не сталося.

Того вечора вони зібралися десь розвіятись і саме перевдягалися; щоб допомогти Аґаті, вдома нікого, крім Ульріха, не було, почали вони досить пізно й тому вже чверть години страшенно поспішали, коли це настала коротка пауза. На спинках стільців, повсюди, де тільки можна, в кімнаті ще було розкладене майже все бойове спорядження, що його при такій нагоді одягають жінки, й Аґата саме дуже пильно нахилилася над своєю ступнею, як це роблять усі вони, натягуючи тоненьку шовкову панчоху. Ульріх стояв у неї за спиною. Він бачив її голову, шию, плечі й цю майже голу спину; тулуб схилився над підібганим коліном трохи набік, і від напруження на шиї напнулися три круглі складки, рівненькі й кумедні, проносячись світлою шкірою, наче три стріли; нараз розлилася тиша, й породжена нею чарівна тілесність цієї картини, здавалось, позбулася своїх рамок і перейшла в Ульріхове тіло так зненацька й безпосередньо, що він зрушив з місця і — не зовсім так мимоволі, як розгортається на вітрі полотнище стяга, але й без окремої на те волі — підкрався навшпиньках ближче і несподівано для заклопотаної панчохою Аґати дико й лагідно вп’явся зубами в одну з тих стріл, а рука його водночас обійняла сестру. Потому зуби Ульріха так само обережно відпустили свою жертву; його права рука обхопила коліно Аґати, і він, притиснувши лівою її тіло до свого, рвучко випростався й високо підняв сестру вгору. Аґата злякано зойкнула.

Досі все це відбувалося в такому самому жартівливому й пустотливому тоні, як і багато чого доти, й коли на цю сцену й лягли барви кохання, то лише, по суті, з несміливим наміром приховати його незвичайну й уже небезпечнішу природу під такою веселою і добре знайомою запоною. Та коли Аґата подолала переляк і відчула, що, власне, не витає в повітрі, а скоріше зависла в ньому, позбувшись раптом усієї ваги й підвладна вже не їй, а м’якому примусу дедалі повільнішого руху, коли вона, отже, відчула це, одна з тих випадковостей, над якими ніхто не владний, зробила так, що Аґата видалася собі в такому становищі навдивовижу впокореною, спокійною, просто-таки звільненою від усіх земних тривог; одним порухом, який змінив рівновагу її тіла і якого Аґата ніколи не змогла б повторити, вона позбулася й найостаннішої шовковинки примусу, повернулася обличчям, падаючи, до брата, і, немовби здіймаючись ще й у падінні, хмаринкою щастя опустилася йому в руки. М’яко притискаючи її тіло до свого, Ульріх відніс сестру через уже огорнену сутінками кімнату до вікна й поставив поруч із собою в лагідне вечорове світло, яке залило її обличчя, мов сльози. Попри зусилля, потрібні для всього цього, й примус, якого Аґата зазнала з боку Ульріха, їхній вчинок здавався обом на диво далеким від зусиль і примусу; це можна було б знов порівняти, либонь, із дивовижним вогнем картини, яка для руки, що її торкається, становить усього-на-всього сміховинну, покриту фарбами площину. Так само й вони не бачили в цьому нічого іншого, крім фізичного процесу, який цілком опанував їхню свідомість; і все ж поряд із звичайним, за своєю природою безневинним, спершу навіть трохи грубуватим жартом, що змусив працювати всі м’язи, мав цей процес і ще одну природу, яка надзвичайно ніжно розслаблювала все тіло й водночас проймала його невимовною чуттєвістю. Вони запитально обійняли одне одного за плечі. Спорідненість тіл відгукнулася в них так, неначе обоє виросли з одного кореня. Вони поглянули одне одному в очі так допитливо, мовби нічого подібного досі не бачили. І хоч розповісти про те, що, власне, сталося, ні він, ні вона не змогли б, оскільки брали в цьому надто палку участь, обоє все ж таки, здавалося їм, знали, що хвилину тому на мить зненацька опинилися в самісінькому цьому спільному стані, на межі якого вже так довго зволікали, який уже так часто одне одному змальовували і за яким завжди спостерігали, однак, лише збоку.

Якби вони подумали тверезо (а обоє потай так і зробили), то це навряд чи виявилося б, звичайно, чимось більшим, ніж чарівною випадковістю, і наступної хвилини — або принаймні коли б вони повернулися до якої-небудь справи — не лишило б по собі й сліду. Але цього не сталося. Навпаки, вони відійшли од вікна, ввімкнули світло, взялися кожне за щось своє, але невдовзі все облишили; і Ульріх, хоч вони нічого одне з одним і не погоджували, ступив до телефону й повідомив туди, де їх очікували, що вони не прийдуть. Він був уже у вечірньому костюмі, але незастебнута Аґатина сукня ще звисала в неї з плеча, і вона аж тепер заходилася поправляти коси. Технічні шуми, що домішувалися до його голосу в слухавці, й поновлений зв’язок із зовнішнім світом анітрохи не протверезили Ульріха; він сів навпроти сестри, що кинула клопотатися собою, і, коли погляди їхні зустрілися, ні в чому вже не було більшої певности, ніж у тому, що рішення ухвалено й тепер до будь-яких заборон їм байдуже. Та вийшло інакше. Їхня згода нагадувала їм про себе з кожним подихом; це була згода вперто вистраждана — нарешті скинути з душі камінь палкого жадання, — і вистраждана так солодко, що думки здійснити мрію майже відривалися від них і в уяві вже їх поєднували, подібно до того, як буря жене перед хвилями пінясте шумовиння. Та ще глибше бажання закликало їх до спокою, і вони були вже не в змозі ще раз потягтися одне до одного. Вони цього й прагли, але порухи плоті стали їм не до снаги, й обоє відчували якусь невимовну пересторогу, яка не мала нічого спільного з вимогами доброзвичайности. Зі світу поєднання досконалішого, хоч іще й невиразного, яким вони доти раювали, немовби в алегорії-мрії,