Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Відкрий для нас портал, – попросив Барр, звертаючись до Мели, що знову якимось дивом перетягнула увагу на себе. – Такий, як у Тавенні. Ми підготували все. Малюнок, благословенне срібло… Від Ньельма залишилася сова. Хочеш, знайдемо ще кілька для… для кращої… як це називається?

Вона насупилася, зиркнула на мене спідлоба.

– Не треба сов. Діру між світами ніщо не стабілізує, птахів просто розірве від надлишку енергії.

— Але ж у Тавенні ти зробила це! – нагадав Чорний Дракон.

– Ми зробили це, – вперто заперечила чаклунка. – Я і Ньельм. А віддачу з нами розділила Ів. – Її обличчя смикнулося від тіні спогадів про минулий рік. – Гаразд, забудьмо. Хочеш піти – не зупинятиму.

– А як же я?! – нагадала по себе я, тому що Барр уже й не дивився в мій бік. – Я, чуєш? Що мені робити?

– До мого повернення ти за головну, – негайно відповіла Мела, хоча адресувалося це не їй.

– А…

Я зустрілася з нею поглядом і замовкла. Вона все розуміла і намагалася згладити незручність. Справді, хіба я маю право щось вимагати від потойбічної сутності? Треба відпустити його. Як Ферна. Буде набагато легше, ніж тоді, адже до втрат, як і до всього на світі, звикаєш.

Чи ні?

Був би Барр настільки благородний щодо людей, якби когось втратив? Скільки б протримався наш світ, якби його помста була особистою?

– Аюла симпатична, правда ж? – зволив звернути на мене увагу дракон. – У неї дуже довгі вії і пристойний родовід.

Я здригнулася, виявивши лускату морду над своїм плечем.

– Тільки не порівнюй її із Сойлом, – відповіла не те, що хотіла б йому сказати. – Дівчата такого не люблять, а дружини – тим паче.

Та яка, трясця, різниця? Він прощався зі мною! Чому ми обговорювали його подружку, а не наше минуле?

– До першого линяння я занадто малий, тому мені не можна одружуватися, – поскаржився дракон.

– Вона зачекає.

Творець, та кому яке діло, зачекає чи ні? В світі драконів моєму малюку не буде самотньо.

Барр зітхнув зовсім по-людськи:

– Цілий рік? Навряд… Великі дракони битимуться за неї.

Мені згадалася давня фраза драконихи.

«Навіть у цьому світі мене вважають потворною», – сказала вона щось на кшталт цього.

Але я не поділилася з Чорним Драконом своїми спостереженнями.

Експертом у драконячій красі мене назвати складно, а даремно ляскати язиком не мало сенсу. Та й полюбив же він її, незважаючи на схожість із Сойлом. Напевно, тому що Аюла – його доля…

«Або тому, що він ніколи не зустрічав інших драконів жіночої статі», – під’юдив внутрішній голос.

Я наказала йому стихнути і не лізти не в свою справу. Чому вічно треба все псувати? Краще б радів чужому щастю, а не шукав, до чого причепитися!

– Вона гарна, а це головне, – запевнила я.

«Дурненька, слухняна, чутлива – ідеальна дружина. Артану підійшла б», – знущалася підсвідомість.

– Тобі подобається? – у голосі Барра чулася прихована радість.

Він ждав мого схвалення? Стало соромно, і я почала вихваляти Аюлу як уміла.

Потім ми прощалися. І потай плакали. Принаймні я…

А коли крилаті постаті, одна з яких несла Мелу, зникли за хмарами, смуток відійшов на задній план, оскільки нагрянули нові турботи.

У Аюли було добре серце. Вона не відмовила нікому.

Я розгублено дивилася на волохато-кігтисті силуети, що уникали поглядів одне одного, і не уявляла, з якого боку розхльобувати чергову кашу. До речі, розібратися, хто є хто, вдалося не відразу.

Ілона майже не змінилася. Навіщо їй взагалі знадобився цей «первинний стан»? Вона ні на що не скаржилася. Хіба що «за компанію», «про всяк випадок» і «може, одного разу знадобитися»?

Лілея пристойно додала у вазі і хворобливою худорлявістю вже не відрізнялася. Її волосся потемніло, шкіра набула молочно-білого відтінку, як у північних народів. Сумніваюсь, що дівчина прагнула саме цього, але це її рішення.

З Медором усе було значно помітніше і, скажу чесно, більш вражаюче. Він «усох» удвічі, ніби помолодшав… І лисина збільшилася. Його голий череп виблискував на сонці, і навряд чи хтось знайшов би на ньому хоч волосинку.

Еньєр послугами драконихи не скористався, а тому був зразком нормальності у цьому зборищі незрозумілих особистостей. А ось Брен…

Так, секундочку. Із Бреном сталося щось не те. Він перетворився на підлітка! І поводився так само – роззявивши рота, витріщався на дівчат.

– Гей, це ж просто неввічливо! – Я згадала, що тепер головна, і поспішила перервати неподобство. – Брене! Від вас я такого не чекала!

Він глянув на мене зеленими, як весняне листя, очима, і опустив погляд.

– Брен? – промимрив невпевнено. – Ти не плутай, тітонько. Мене звуть Арун.