Читати книгу - "Замогильні записки"

Липневі події не пов’язані з політикою у вузькому розумінні слова, вони пов’язані із соціальною революцією, що не має кінця. У ланцюзі цієї загальної революції 28 липня 1830 року – не більше ніж вимушений наслідок того, що сталося 21 січня 1793 року. Праця наших перших дорадчих зборів була насильницьки перервана і не знайшла свого завершення. За двадцять років французи, подібно до англійців за Кромвеля, звикли підкорятися володарям, чужим старовинній французькій монархії. Падіння Карла X є наслідок страти Людовіка XVI, подібно до того, як повалення Якова II є наслідок убивства Карла I. Слава, завойована Бонапартом, і свободи, що їх дарував Людовік XVIII, затьмарили революцію, але не змогли знищити її зародка: приспаний у глибині наших звичаїв, він пішов у ріст внаслідок помилок, зроблених урядом, і дуже скоро це призвело до катастрофи.

В антимонархічних настроях, що поступово охоплюють суспільство, виявляє себе воля Провидіння. Недалекі голови, зрозуміло, бачать у Липневій революції просто ряд вуличних сутичок; проте люди мислячі розуміють, що за три липневі дні людство пережило подію величезної ваги: принцип королівського суверенітету поступився місцем принципу суверенітету народного, спадкова монархія – монархії виборній. 21 січня французи дізналися, що можуть розпоряджатися життям короля; 29 липня – що можуть розпоряджатися короною. Проте будь-яка істина, добра вона чи погана, бувши одного разу відкрита, негайно засвоюється натовпом. А вкоренившись у народі, вона втрачає свій нечуваний, надзвичайний характер і більше не здається безбожною ні розуму, ні совісті. Франки правили своєю державою спільно, потім вони віддали владу кільком вождям, а ті – одному вождю; нарешті, цей одноосібний правитель зробив владу спадковим надбанням свого роду. Нині ми рушили назад від спадкової монархії до виборної, а від виборної поступово дійдемо до республіки. Ось історія суспільства; такими шляхами народ і влада розходяться, а потім з’єднуються знов.

Не треба, отже, вважати липневі події подією випадковою і швидкоплинною; не треба чекати, що законна монархія негайно поверне собі право спадкоємства престолу; не треба також сподіватися, що Липень раптом помре своєю смертю. Без сумніву, Орлеанська парость недовго протримається на троні; адже ж не ради цього протягом півстоліття проливалося стільки крові, коїлося стільки лих, витрачалося стільки розуму! Проте Липень, якщо тільки він не приведе Францію до повного розпаду і знищення всіх свобод, дасть свій власний плід – демократію. Плід цей, можливо, буде гіркий і кривавий, але монархія – чужорідна щепа, яка не приживеться до республіканського стовбура.

Отже, не слід плутати новоявленого короля з революцією, що випадково піднесла його на престол: революція, якою ми її бачимо в дії, суперечить власним своїм принципам; вона здається нежиттєздатною, бо походження її нечисте; проте якщо вона протримається хоч би кілька років, багато що зміниться, бо народиться те, що ще не існує, а те, що існує, помре. Люди зрілі або йдуть із життя, або починають по-іншому дивитися на світ; юнаки мужніють, нові покоління вносять свіжі струмені в життя поколінь розбещених; вимазана кров’ю і гноєм лікарняна білизна, потрапивши в широку річку, бруднить лише ті води, що струмують просто під нею; вище і нижче за течією потік зберігає або знову здобуває свою прозорість.

Липень, вільний за природою, народив на світ лише поневолену монархію; але прийде час, коли, скинувши вінець, він, підкоряючись загальному закону, змінить свою зовнішність і створить собі належне оточення.

Помилки республіканців і улещання роялістів однаково гідні жалю і не йдуть на користь ні демократії, ні монархії; республіканці переконані, що насильство – єдиний шлях до перемоги; роялісти – що минуле – єдине джерело порятунку. Проте суспільством править моральний закон; існує загальна законність, і вона вища за законність приватну. Цей великий закон і ця велика законність полягають у тому, що людина користується своїми природними правами, підкоряючись обов’язку, бо не право народжує обов’язок, але обов’язок – право; пристрасті і пороки зараховують вас до стану рабів. Загальна законність перемогла б без жодних зусиль, якби зберегла рідну їй законність приватну.

Додам лише ще одне: я вже говорив і не втомлюся повторювати, що вслід за французькою монархією загинуть усі монархії світу; самої цієї думки досить, щоб усвідомити, яка дивовижна і велична могутність нашого старовинного королівського роду.

Справді, досить зникнути монархові, як разом з ним зникає і монархічна ідея; ви раптом опиняєтеся в оточенні ідей суто демократичних. Мій юний король забере із собою королівську владу. Кінець гідний.

Коли я розмірковував про можливі плоди революції 1830 року і виводив ці рядки, мені важко було дати раду інстинкту, голос якого суперечив голосу розуму. Я пояснював пробудження цього інстинкту своєю незадоволеністю смутою 1830 року; я не довіряв самому собі і, заходячи надто далеко в своїй безсторонності, перебільшував, можливо, майбутні наслідки трьох днів. Що ж, з часу повалення Карла X минуло десять років: чи твердо стоїть на ногах липнева влада? Тепер початок грудня 1840 року; як низько впала Франція! Якби приниження уряду, що складається з французів, могло дати мені втіху, я почував би деяку гордість, перечитуючи у «Веронському конгресі» моє листування з паном Каннінґом, – листування, зрозуміло, вельми відмінне від того, з яким недавно познайомили палату депутатів. У чому корінь зла? в обраному монарху? в неумілості його міністрів? у самій нації, чий дух і геній, здається, виснажилися? Думки наші прогресивні, але чи відповідають їм наші звичаї? Немає нічого дивного в тому, що народ з чотирнадцятивіковою історією, який у кінці свого довгого шляху явив світові цілий феєрверк чудес, вибився із сил. Якщо ви здолаєте ці «Записки» до кінця, ви побачите, що, віддаючи належне всьому прекрасному в нашій історії, я вважаю, що врешті-решт старому суспільству недовго жити.

(Примітка. Париж, 3 грудня 1840 року)

Тут кінчається розповідь про мою політичну кар’єру. Розповідь ця мала також завершити і мої «Записки», бо мені залишалося лише зробити підсумки мого шляху. Три попередні періоди мого життя позначені трьома катастрофами: коли я був мандрівцем і солдатом, загинув Людовік XVI; коли добігала кінця моя діяльність на ниві літератури, світову арену покинув Бонапарт; політичній моїй кар’єрі поклало край падіння Карла X.

У словесності я відтворив перехідну епоху – наслідок революції; у політиці – виклав основи представницького правління; мої дипломатичні донесення не поступаються, я гадаю, моїм літературним творам. Можливо, нічого не варті ні ті, ні інші, але безперечно, що ціна їм цілком однакова.

Завдяки моїм промовам у палаті