Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- Мам!

Я примружуюся, сонце б'є прямо в очі. Руслан мчить до мене на всіх парах, ледь не падає. Вчасно встигаю підхопити, син облаштовується на моїх колінах.

Я сиджу під гілками розлогого дуба, листя ховає мене від літнього сонця. Наближається вечір, але спека й не думає спадати. Сукня липне до тіла, моторошно хочеться пити.

Автоматом я дивлюся в той бік, звідки прибіг Руслан. Темноволосий чоловік наближається до нас, змахує рукою. Я посміхаюся у відповідь.

- Мам, на мене дивись! - просить, стискаючи моє обличчя крихітними долоньками. - Дивишся?

- Звичайно дивлюся, - вимовляю здавлено, ледь ворушачи губами.

- Ми з татом ходили в кіно! - захлинається словами від захвату. - На мультик про зеленого монстра. Тільки він добрий був. А потім я катався на машинках! Тих, на яких можна врізатися в інші. А ще...

Досвід цілого дня Рус намагається вкласти в кілька речень. Розмахує руками, а очі в нього горять. Для п'ятирічки з'їсти дві кульки морозива і поганяти голубів - ціла пригода.

Поправляю його відросле волосся, син морщиться, але не відсторонюється. Руслан поки що не до кінця вирішив - ніжності від мами ще можна приймати чи вже в садочку засміють.

Не можу повірити, що він так виріс. П'ять років пролетіли як одна мить, тільки встигай запам'ятовувати, як син змінюється. Нещодавно вчився ходити, постійно падаючи, а тепер бігає. Теж падаючи.

- А губу де розбив? - запитую, коли син замовкає. Його нижня губа трішки припухла. На колінах помічаю запечену кров. - Ох, ти добряче впав, так?

- Ой!

Син тупить погляд, а потім озирається назад. Здається, цю деталь історії вони не придумали. Але досвід показав, що мій син не продажний і не брехун. Чесно зітхає:

- Я біг і впав.

- Швидко біг?

- Дивлячись що таке швидко, все відносно, ма.

Видає, переводячи погляд у небо. Я розумію що треба трохи менше залишати Руслана з моїм батьком. А то дідусь навчить його філософських думок, а мені потім розбирайся.

- Мені зовсім не боляче було! - переконує. - Правда, тату?

- Правда.

Діма усміхається, вмощуючись на плед поруч із нами. Тріпає сина по волоссю, але той ухиляється. Він намагається здаватися дорослішим у такі моменти. Принаймні доти, доки не підхоплює пластиковий літак.

- Тату, можна? - Діма киває, після син розвертається до мене. - Мам?

- Біжи.

- Ура!

Руслан поки маленький, закономірності не бачить. Але в нас із Дімою домовленість. Якщо щось заборонив або дозволив один з батьків, то другий це рішення підтримує.

Можна після сваритися і домовлятися, але перед дитиною ми маємо бути єдиним фронтом. Не можна, щоб один хтось був хорошим, а другий поганим. Доводиться йти на поступки.

- Зовсім не плакав? - уточнюю, уважно стежачи за тим, як син гасає галявиною.

- Ревів так, що мене поліція ледь не звинуватила у викраденні. Хоча я так і не зрозумів. Йому футболку було шкода чи себе.

- Футболку.

Зітхаю, згадуючи, в чому син був уранці. Там був малюнок одного з його улюблених супергероїв. Тож зрозуміло, чому Руслан був настільки засмучений. Але, здається, вже й не згадує про зіпсовану футболку.

- Я замовив таку саму, - звітує Діма. - Але доставлять за кілька днів. Рус милостиво дозволив мені купити іншу, щоб він не ходив у брудному.

- Як благородно з його боку.

Я не стримуюся, сміюся на всю. Діма вторить мені, розуміючи, наскільки наш син буває екстраординарним. Руслан узяв усе найгірше від нас двох. Допитливість Нємцова, мою любов до цифр. Іноді таке видає, що мені страшно за його вихователів.

- А як твій день? - Діма запитує, переводячи погляд на ставок. - Ти начебто збиралася зводити батька в клініку?

- Так. Тато як маленька дитина, чесно слово. Довелося вдатися до шантажу, погроз і сліз. Але з ним усе гаразд.

- Це добре.

- Угу.

Іноді в нас із Дімою виникають такі паузи, які нічим заповнити. Раніше вони здавалися затишними, тепер викликають незручність. Кручу обручку, намагаючись заспокоїтися.

Головне, що присутність чоловіка більше не викликає в мені болю. Давно вже.

Хоча на це довелося витратити багато часу. Розібратися в собі, завалити психолога скаргами. Спробувати зрозуміти, що саме відчуваю до кожного з чоловіків і що з цим робити.

Але це було того варте.

Бо тепер поруч із Дімою я почуваюся спокійно і впевнено. Раніше я думала, що не вмію прощати. Звісно, роздумувала, переконувала себе, прикривала все "найкращим для сина"...

Але ні. Зрозуміла, що для цього потрібен час, а не тільки бажання і правильні мотиви. Через злість і приховану образу рухалася до справжнього прощення.

І в мене вийшло.

Просто ціна цього пробачення - повна відсутність почуттів до Діми.