Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Мо’, кава усуне те, що вадить?

— Не завадить, аж ніяк, — запевнила вона.

У головній кімнаті Еймос і Боббі розбалакалися про безрушійні способи мандрів, причім кожне з них старалося тонко переграти партнера/партнерку; обоє це усвідомлювали й цим тішились. Коли вони з Джимом сіли за високий столик для сніданків, Алекс привітався до них усмішкою, а тоді налив їм у невеликі чашечки густої кави з високими шапочками брунатних вершків. Наомі сьорбнула, насолоджуючись і тим теплом, і тим багатством смакових відтінків, захованих у кавовій гіркоті.

— У тебе вже кращий вигляд, — сказав їй Алекс.

— Бо й почуваюся краще. Дякую. Боббі! Оті пропащі кораблі, що ти їх розшукувала. Вони всі ФМРК, правда? Військовий флот?

— Кораблі. Озброєння. Забезпечення. Усе вкупі, — відповіла Боббі. — Здається, ми вже знаємо, що з ними сталось.

— І жодного корабля колоністів?

Велетка насупилась.

— Таких я не шукала.

— А в чому річ? — спитав Джим.

Наомі покрутила вирчиком своє еспресо в чашечці барви слонокості, спостерігаючи, як воно крутнеться разок — і завмирає завдяки малій гравітації.

— Пропащі кораблі діляться на два потоки. Перший — це військові судна з Марса, які прихопив собі Вільний флот, а другий — колоністські кораблі, що зникали по дорозі до нових систем. І я ідентифікувала відсотків шістдесят чи й сімдесят кораблів Вільного флоту завдяки давнім військовим реєстрам. Але жодного сліду бодай одного зниклого колоністського корабля не можу знайти. І не бачу, за якою ознакою вони пропадають: чи за напрямом руху до певної системи, а чи за особливістю свого вантажу. І не розумію, який міг би бути зиск Маркові, коли б то він їх захоплював.

Еймос гмукнув стиха, не розтуляючи рота.

— Атож, — мовила Наомі, начебто відповідаючи на якесь Еймосове слово. — Щось у брамі кільця поглинає кораблі.

Епілог. Совтерр

– Я маю номер маршруту, — вшосте чи всьоме повторив капітан невеликого фрахтовика. — Я маю папери для пункту призначення і маю номер маршруту від самої фірми: «Аматікс-фармацевтика». Я знаю: вантаж прибув на Медіну пів року тому.

Совтерр посьорбував чай «з димком» зі своєї колби та слухав ту нудоту. Воно б ліпше вихилити віскі зі склянки, але ж наразі він на посту, а його «Баркейт» дрейфує собі. Тож перше пояснювало чай, а друге — колбу. Звісно, він тут капітан і має приватну каюту, де може робити, що тільки забажає. От він і робив, що бажав. Дотримання обов’язку тішило його більше за чарку, як і годиться.

— Так, ви, «Тореадоре», маєте маршрутний номер, — відповів тому капітанові голос із Медіни. — Ну, а щодо фірми «Аматікс»? Вона базується на Землі. А Медіна не приймає земних компаній.

«Баркейт» був бойовий корабель класу «Донаджер». Таке собі невеличке містечко посеред космосу, яке управляється з машинізованою точністю і здатне перетворити не тільки того маленького ваговозика, а й цілу станцію Медіна на хмару часточок, кожна з яких менша за піщинку. Але й він, і решта флоту адмірала Дуарте чекали на дозвіл транспортного контролю станції Медіна пройти в наступну кільцеву браму, аби розпочати другий, химерніший етап їхньої мандри. Флот міг би й не віддавати цієї надмірної данини формальностям етикету, хоча й були підстави дотримуватися таких правил. Не в останню чергу — загальна нехіть удаватися до важкої зброї на такій малій відстані від цієї інопланетянської станції, що інертно висіла посеред широкого непростору між кілець. Ні, вони ще не готові до цього — можна знову розбудити лихо. Рано ще.

Хтось тихо постукав у двері. Совтерр обсмикнув свій кітель.

— Заходьте!

Двері відчинила, одразу вхопившись за тримач на одвірку, лейтенантка Беббидж. Відсалютувала начальству, а з виду — стривожена чимсь. Совтерр на мить витримав паузу, хай ще постоїть на порозі, й лиш тоді відповів на її салют і дозволив увійти.

— Я вже десять місяців у дорозі! — прокричав капітан «Тореадора». — Якщо колонія не отримає цього вантажу, вони там загнуться!

— Чи ви слухали це? — запитав Совтерр, киваючи на гучномовці.

— Ні, — відказала Беббидж. Її шкіра була брунатно-попеляста. Вуста міцно стулені, вузька смужка.

— Вибачайте, «Тореадоре»! — сказала йому станція Медіна. — Вам слід зайти в док для медогляду. А то ми...

— Не потрібні мені ні док, ні медогляд! Мені потрібен мій довбаний вантаж! Я маю маршрутний номер, де вказано вашу станцію, і я не буду...

Совтерр вимкнув трансляцію і ще сьорбнув свого чаю.

— Вони розвели таке, з варіаціями, на добру годину. Соромно таке слухати.

— Авжеж.

— А ви знаєте, чому я хотів, щоб ви це почули?

Вона проковтнула свій страх, і це добре, а голос її, коли заговорила, не затремтів, і це ще краще.

— Щоб показати, що буває, коли порушується дисципліна.

— Це, звісно, кінцева мета. Але так. Дійшло до мене, що ви порушили дрес-код. Це правда?

— То був браслет. Він перейшов мені від матері, й я думала... — Вона так і не посміла сказати, що думала. — Так. Та інформація правдива.

— Дякую, лейтенанте. Високо ціную вашу щирість.

— А можна висловитися вільніше?

Совтерр усміхнувся.

— Дозволяю.

— З усією повагою до вас, але ж той дрес-код був правилом ФМРК. Якщо вже ми перелічуємо порушення цього коду, то є ж і куди гірші переступи, які також варто було б розслідувати.

— Натякаєте на наше перебування тут узагалі.

Її обличчя закам’яніло. Вона переграла: забагато взяла на себе — і зрозуміла це. Доконаний факт. Збентеження й дитяча потреба тупнути ніжкою і заявити, що так нечесно. На її місці, він так далеко б не заходив. Але що сказано, те сказано. Шляху назад немає.

— Ми живемо в період турбулентності, це правда. Позаяк обраний уряд не впорався зі своїми обов’язками, адмірал Дуарте перебрав на себе владу над флотом і відповідальність за нього. Я, відповідно до порядку субординації, виконую його розпорядження. А ви, відповідно до субординації, повинні виконувати мої накази. Флот нині здійснює одну незалежну ініціативу. Тут ви не можете сказати: як хочу,