Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Українські сучасні письменники – діти діячів нашого культурного відродження 20—30-х років, які закінчували своє життя в кривавих застінках НКВД, у шахтах Колими й Воркути, гинули на хрестах ганьби, залишаючись фізично неушкодженими, а велика їх частина рятувалася в екзилі, – повинні визнати римського поета Овідія, трагічного борця за вільну літературу, символом ностальгійного розпачу за батьківщиною й стійкої віри у повернення до рідних пенатів, мужності й покаянних зламів – усіх прикмет, властивих ізгоям, яким ми й досі не зуміли скласти належної ціни: їхньому терпінню і витримці у стані найчорнішої печалі.

Я стою на набережній у Констанці перед пам’ятником великому поетові усіх часів і народів Публію Овідієві Назону, котрого за те, що відтворював у книзі поезій «Наука кохання» життя імперії, яким воно було – фальшивим і розпусним, а не яким би хотів бачити його на сторінках манускриптів – за принципами первісного соціалістичного реалізму – імператор, засуджено на довічне заслання. Не думаю, що Сталін аж так глибоко вивчав римську історію часів Августа, що й формулу присуду над діячами культури, котрі йому заважали, запозичив у римського імператора, який виніс Овідієві чисто більшовицький вердикт: «Ти винен, і тебе карають, а в чому твоя вина – сам найкраще знаєш».

Тирани не вчаться один в одного, вони навчаються в єдиній у всіх віках школі тиранії, а тому їх спосіб життя, організація видовищ, що оглуплюють народ, методика боротьби з противником і формулювання присудів над невинними такі схожі…

Овідій завинив перед імператором теж своїми «Метаморфозами», в яких осмислив вічне життя в неусталених навічно формах, чим на смерть перелякав Августа. Прирівнявши себе до Юпітера й бажаючи повірити у власну вигадку, імператор не припускав у своїй свідомості можливостей будь-яких змін й вислав зухвалого поета у фракійське містечко Томи, де жили гети і сармати, щоб він там каявся о «прелести живота своего» – пам’ятаєте присуд Петрові Калнишевському? – й ламав свій хребет принизливими «Скорбними елегіями» та «Листами з Понту», сподіваючись, що цезар колись вгамує свій гнів і дозволить поетові вмерти у рідному домі.

Марні надії: цезарі добиваються каяття від поетів для профанації ідей, поетами проголошених, а не ради помилування навіть морально зламаних співців. Вони бояться їх і мертвих, проте у всіх випадках, супроти своєї волі, увічнюють їх пам’ять: вдячні нащадки ставлять пророкам пам’ятники на чужині, й стоять вони набагато довше, ніж триває життя тиранів й існують створені ними імперські системи.

А я стою на набережній Понту в Констанці перед скульптурним зображенням Овідія; в журі й очікуванні волі він пружно нахилився вперед, немов до бігу, щоб потім відірватися від землі й злетіти в небо Ікаром, та сповнилась над ним метаморфоза, яка в його поемі спостигла Ніобею, – «заціпеніла від горя, і скам’яніли нутрощі в неї, все ж вона плаче, з холодного мармуру точаться сльози сьогодні»; сам автор «Метаморфоз» перемінився з туги не в птаха і навіть не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи…

Я стою, вдивляючись в обличчя римського поета, й завважую враз, як змінюється його образ й висвітлюються на граніті один за одним знайомі лики; я впізнаю їх, і мені стає втішно від того, що помилився, прорікаючи колись, у стані хвилевої зневіри, духовне небуття моєї нації:

«Єпіфаній дивився на домовину Мазепи, що гойдалася над сполошеним дощами світом, і думав про Овідія, якого в давнину теж поховали в цих краях, та про чорне провалля часу, що проляже між життям Овідія і майбутнім співцем, який не пам’ятатиме, бо непотрібна буде йому та пам’ять, – боротьби, пристрастей, подвигів і зрад забутого племені, враженого страхом і покорою».

Так я, приборканий печаллю, написав у своїй «Орді», а нині споглядаю пам’ятник, який символізує незнищенний ні в упадку, ані в славі людський дух, й думаю про те, що ніколи не провалювався час для України, – нам могло тільки так здаватися в темниці; поети жили і вмирали по чужинах, зберігаючи національну пам’ять у вигнаннях, а нині повертаються до нас, як Овідій, – в граніті, бронзі й фоліантах; і, може, тут, на березі Понту, стоїть не римський поет, який жив одночасно з Христом на переломі колишніх епох; може, то зупинився на перепочинок, повертаючись в Україну з чужини, хтось із наших страждальців: Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний – провісники нинішньої переломної епохи.

А може, це не вигнаний і не вбитий, а поставлений на коліна Павло Тичина, який своїми колаборантськими віршами вимолював, як і Овідій у «Скорбних елегіях», пощади в тирана? Й тиран подарував йому життя, бо потрібні були йому не лише трупи, а й скалічені співці, перемінені з геніїв у посміховиська, – і ніхто на своїх знаменах не схоче записати жодного найгеніальнішого рядка самозганьбленого співця, а записали б – і замайоріли б змережані високою поезією штандарти, якби тиран зробив з поета мученика, а не блазня!.. У всі часи неконтрольовані правителі користувалися схожими методами в ламанні хребтів пророкам.

А далі була Варна – місто моєї першої мандрівки з дружиною Софією. Золоті Піски, Сонячний Берег, печерний Аладжа-монастир… І знову, як це вже не раз бувало, намагався я співставити нас нинішніх – притомлених життям людей – з тією молодою парою, котра тоді не могла знати, яка випаде їй доля. А нині вже знає. І навіщо ті Божі секрети – все у всіх відбувається так звичайно і просто: діти, внуки, праця, визнання, розчарування, втома… Чому ж би то ми не могли заздалегідь передбачити своє майбутнє, це ж було так недавно, ми нітрохи в душах не змінилися, чому будучність так чорно закрита перед людиною? А може – для примусу відшукувати себе самого в невідомості? Для можливості самостійно виковувати власний спосіб