Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Яків відповідає, що ні, ніколи. Лише у Львові й тут, у Варшаві, підчитав дещо з Євангелія святого Луки.

Ще ксьондза Шембека цікавить, чому він носив тюрбан і бував у мечетях? Чому отримав від Порти дозвіл на оселення, який дають наверненим магометанам? Чи правда те, що він пристав на іслам?

Молівда мало не непритомніє. Виходить, вони все знають. Наївним було вважати, що їм це невідомо.

Яків відповідає відразу, тільки-но Молівда закінчив перекладати.

— Якби я вважав, що віра Магомета краща, ніколи не прийшов би в лоно католицизму.

Молівда далі старанно перекладає його пояснення: євреї-талмудисти підбурювали Порту проти нього, давали туркам хабарі, щоб вони його арештували.

— Мене переслідували, тож я був змушений перейти в цю релігію, але зробив це лише зовні. У серці своєму я жодної миті не вважав цю віру істинною.

— Чого ж то в прошенні до султана сказано, що підсудний — бідний і гнаний, коли в нього був дім з виноградником та інші маєтки?

У голосі ксьондза чутно тріумф: ось, підловив обвинуваченого на брехні. Але Яків не бачить у цьому нічого огудного. Відповідає недбало, що так йому велів зробити бургомістр Джурджу, турок, аби дістати трохи грошей. Що ж у цьому поганого? — здається, чути в його тоні.

Ксьондз Шембек риється в паперах і, вочевидь, знаходить там щось цікаве, бо втручається, не даючи єзуїтові поставити наступне запитання.

— Один із допитуваних, такий собі Нахман, а тепер Пьотр Якубовський, сказав, що ще в Салоніках ви показували йому Антихриста. Чи ви в це вірили?

Яків відповідає вустами Молівди:

— Ні, ніколи я в це не вірив. Усі казали, що то Антихрист, то і я повторював. Така цікавинка.

Єзуїт повертається до суті справи:

— Чи розповідали ви, що Страшний суд відбудеться невдовзі? Звідки вам про таке відомо?

Молівда чує:

— Так, Суд наближається, і про це сказано в християнському Писанні. Ми не знаємо напевно, коли це станеться, але часу небагато.

І перекладає:

— Ведучи за собою інших, я цитував слова пророка Осії й навчав: стільки років ми, євреї, не мали ні пастиря, ні вівтаря, що час і нам, синам Ізраїля, прийти до Господа Бога і шукати в тій вірі Месію, сина Давидового. Коли перейшли ми у християнську віру, у нас з’явилися пастирі й вівтарі, тож, згідно з цим пророком, настали останні дні.

— Чи знав підсудний, що деякі учні вважали його Месією? Чи правда те, що, сидячи в кріслі, п’ючи кофій та курячи люльку, він дозволяв іншим, плачучи і співаючи, хвалу йому віддавати? І що сам казав: «Мій святий Отець»? Чому дозволяв він і не боронив учням називати його святим Отцем і Володарем?

Ксьондз Слівіцький атакує дедалі жорсткіше, хоч узагалі не піднімає голосу. Він ставить запитання таким тоном, ніби за мить має зірвати ширму і явити світові якусь страшну правду, тож напруга в кімнаті зростає. Тепер він питає, чому Яків обрав собі дванадцятьох учнів. Яків відповідає, що їх було не дванадцятеро, а чотирнадцятеро, але двоє померло.

— А чому вони обрали собі під час хрещення імена апостолів? Виходить так, що Франк — на місці Господа нашого, Спасителя?

Яків заперечує: ні, імена вони собі обирали, хто яке хотів. Крім того, серед них є Францішек.

— Боже борони, — перекладає спітнілий Молівда. — Просто інших християнських імен вони не знають. До того ж серед них є два Францішеки.

— Чи знає він, що дехто з учнів бачив над ним якесь світло? Що йому про це відомо?

Яків відповідає, що вперше про таке чує і не знає, про що йдеться.

Наступне запитання знов ставить ксьондз Шембек:

— Чи провістив підсудний — як свідчили допитувані — своє ув’язнення в Лянцкоруні та Копичинцях, приїзд дружини на Поділля, смерть дитини Пьотра Якубовського, а ще смерть двох людей з родини Еліяша Воловського? І навіть оцей суд?

Молівді здається, що Яків наче намагається зменшитися, що він став немовби завеликим, занадто помітним. І він знову грає. Так само, як раніше грав роль сильного й могутнього, тепер надягає маску наляканого підсудного, пересічного, полохливого, чемного, лояльного, без зубів і пазурів. Схожого на ягня. Він уже його добре знає: Яків розумніший за них усіх тут разом узятих. А вони вважають його наївним простаком, як раніше євреї. Йому й самому зручно було ховатися під маскою такого дурника. Якось-то він казав, що буцімто читати ледь уміє.

Молівда перекладає його відповідь майже дослівно:

— Так, я провістив свій арешт у Лянцкоруні, але в Копичинцях — уже ні. Що ж до приїзду моєї дружини, я просто порахував, скільки часу потрібно моєму посланцеві, щоб до неї дістатися, скільки триватимуть пакування й дорога, то й визначив, що це трапиться в середу. Дитина у Якубовського народилася хворобливою й слабкою. А такого, щоб я передбачив смерті родичів Воловського з Рогатина, не пам’ятаю. Родина та велика, і постійно хтось умирає. Правда те, що я якось молився над книгою і раптом сказав голосно: через два тижні. Не знаю, чого я так сказав, але ті, що це чули, відразу пов’язали мої слова з ув’язненням у бернардинів. А ще зізнаюся: коли до мене хтось приїжджав, щиро бажаючи приступити до віри, ніс у мене свербів з правого боку, а коли нещиро — з лівого. Так я вгадував.

Шановний суд сміється під ніс. І ксьондз Шембек, і отець Прухніцький, і секретар, і отець-офіціал. Не сміється лише єзуїт, але всім відомо, що в них нема почуття гумору, — думає Молівда.

Слівіцький серйозно питає:

— А що то за вроки ви знімали з тих, що до вас приходили? Що означало те дотикання чола і шепотіння замовлянь? І що ви розумієте під вроками?

Сміх суду трохи підбадьорив Якова. Молівда передчуває, що тепер обвинувачений гратиме подвійну роль — сильного і слабкого; збиватиме з пантелику, щоб кожному здавалося, що його думка — сумнівна й суперечлива.

— Вроки — це лихе око. Знімав я їх з кожного, хто цього потребував, — тепер Яків згадує імена тих, що померли, аби його сила знову здалася скромною. — Знімав із Вершка, вже охрещеного, який помер тут, у Варшаві, і з ребе Мордке, званого Мордехаєм, який спочив ще в Любліні. Щось їм не допомогло.

Тепер комісія переходить до Іваного. Дуже цікавить їх той час. Чи правда те, — питають вони, — що людям в Іваному він велів позбутися всього майна, аби все було спільним? І що твердив: якщо кілька людей сперечаються і врешті-решт приходять до спільної думки, то ця