Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Після виголошення офіційного вступу та інтенції допиту звучить перше запитання. Молівда перекладає його турецькою. Робить це дослівно, нічого не додаючи і не викидаючи. Якова питають, де він народився, де ріс, де мешкав протягом життя. Цікавляться дружиною й дітьми, а також майном.

Яків не хоче сідати, відповідає стоячи. Його голос, глибокий, хоч і тихий, а також мелодика турецької мови справляють помітне враження на присутніх. Що між ними може бути спільного? — чудується Молівда. Перекладає відповідь Якова, речення за реченням. Яків каже, що народився в Королівці на Поділлі, а відтак жив у Чернівцях, де його батько був рабином. Багато разів переїздив. Жив у Бухаресті та інших містах у Валахії. У нього є дружина й діти.

— За чим ви впізнавали тих, що до християнської віри бажали приступити?

Яків дивиться в стелю, потім зітхає. Мовчить. Просить Молівду повторити запитання, але все одно не відповідає. Нарешті переводить погляд на Молівду і говорить наче до нього. Молівда намагається не виказати себе жодним порухом м’язів обличчя.

— Знак, за яким я розпізнаю правовірних, — це світло над їхніми головами. Не у всіх воно є.

Молівда перекладає:

— Знак, за яким я волею Ісуса Христа впізнаю тих, які щиро приходять під покров Його віри, — це світло, схоже на пломінь свічки, яке бачу над їхніми головами.

Суд вимагає пояснити, у кого є це світло, а в кого нема.

Яків відповідає неохоче, якоїсь миті ледь не називає чиєсь ім’я, але Молівда гладенько перекладає, що деяким євреям, навіть коли вони зі шкіри лізли, щоб бути допущеними до віри, навіть коли купу грошей Якову пропонували, він не дозволяв, бо світла над ними не бачив. І знав, хто з них щирий, а в кого непевні наміри.

Тепер його питають, що він робив у Польщі, коли вперше приїхав. Він відповідає досить ухильно, тож його допитуються щодо назв конкретних містечок і сіл, цікавляться іменами господарів, у яких він ночував. Це триває довго, всі чекають, доки секретарі детально все запишуть. Яків якось гасне серед тієї бюрократії, просить стільця, сідає.

Молівда перекладає розповідь про події, в яких і сам не раз брав участь, але зараз йому краще в цьому не зізнаватися. Зрештою, ніхто його й не питає. Лише молиться подумки, щоб сам Яків цього не виказав. Але розповідаючи про Нікополь та Джурджу, він і півсловом не згадує Молівди, навіть не дивиться на нього. Суд має подумати, що вони взагалі не були знайомі, що познайомилися нещодавно у Львові — як підсудний і його перекладач. Так Молівда написав у свідченні.

Оголошують коротку перерву, під час якої до кімнати вносять воду і склянки. Змінюється й допитувач — тепер запитання ставитиме єзуїт.

— Чи обвинувачений вірить у триєдиного Бога? В Бога, який існує у трьох особах? І чи вірить він в Ісуса Христа, Істинного Бога і Чоловіка, Месію, присутнього у Святому Письмі, як сказано це в символі віри святого Афанасія? Чи приймає він його?

Якову дають текст «Вірую» латиною. Яків не вміє його прочитати, тож повторює за Молівдою речення за реченням: «Вірую в єдиного Бога…» Молівда додає ще від себе: «всім серцем». Тепер Якову велять підписатися на аркуші з «Вірую».

Наступне запитання звучить так:

— У яких місцях Святого Письма звинувачений дошукувався таїни Святої Трійці?

Знову виникає маленька, не видна сторонньому оку змова між підсудним і перекладачем. Молівда колись пояснював це Якову, Яків добре пам’ятає. Ось і стала в пригоді наука. Яків спершу цитує уривок з Книги Буття 1:26: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», а далі фрагмент із Книги Буття 18:3, де Авраам звертається до трьох мужів як до одного: «Господи, коли тільки знайшов я милість в очах Твоїх, не проходь повз Свойого раба!» Потім переходить до Псалмів і цитує Псалом 110-й: «Промовив Господь Господові моєму: Сядь праворуч Мене…» Відтак губиться, гортає свої книги гебрайською, але далі каже, що втомився і йому потрібно більше часу, щоб знайти відповідні місця.

Тож йому ставлять наступне запитання:

— Де в Письмі сказано, що Месія вже прийшов і він є Ісусом Христом, що народився з Марії Діви та був розп’ятий 1727 років тому?

Яків довго мовчить, аж доки йому не велять відповідати. Тоді він каже, що колись йому було це зрозуміло. Було це тоді, коли він навчав. Але після хрещення втратив ту ясність розуму, і деяких речей він уже не мусить знати, бо між ним і Богом є священники.

Молівду часом дивує його кмітливість. Відповідь, попри все, подобається ксьондзам.

— Із яких місць Святого Письма підсудний збагнув сам — аби потім навчати інших, — що Месія, Ісус Христос, є істинним Богом, єдиносущним з Отцем?

Яків гортає свої книги, але не знаходить потрібного фрагмента. Тре долонею чоло і врешті-решт каже:

— Ісая. «І назвеш ім’я Йому: Еммануїл».

Але інквізитор Слівіцький так легко не здається. Далі пиляє Якова на тему Месії.

— Що розуміє підсудний, кажучи, що Христос прийде вдруге? Де прийде? Як це виглядатиме? Що означає, що він прийде судити живих і мертвих? Чи правда те, що підсудний твердив, ніби Месія вже прийшов і перебуває в якомусь людському тілі, щоб раптово об’явитися в подобі блискавки?

Голос Слівіцького спокійний, неначе він говорить про якісь буденні й загальні речі, але Молівда відчуває, як тиша густішає, і всі зосереджено чекають, що відповість Яків. Перекладаючи Якову запитання єзуїта, він вставляє маленьке слово «обережно».

Яків ловить це слово і говорить справді обережно, поволі. Молівда, перекладаючи, також не поспішає. Чекає, доки Яків закінчить речення, а відтак ще кілька разів обертає його в думках.

— Я ніколи не вважав, що Месія вдруге в людському тілі прийде у світ. І ніколи не навчав такого. Не вірив і в те, що він зійде на землю як багатий цар, що судитиме людей. Я вчив, що він прихований у світі, маючи на увазі, що ховається в образі хліба й вина. Саме це я колись збагнув серцем, перебуваючи на самоті в костелі в Підгайцях.

Молівда непомітно видихає. Відчуває, що його легкий елегантний жупан під кунтушем увесь змокрів, під пахвами й на спині.

Тепер у розмову втручається ксьондз Шембек:

— Чи знає підсудний Новий Завіт? Чи читав Євангеліє? А коли