Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

— Спершу він просто зник, — каже Маріанна. — Ми гадали, що він, може, залишився в когось у гостях, тож протягом тих перших днів не дуже й бентежилися. Потім Шломо з Якубовським пішли до нього й застали там лише Казімежа, якого він собі найняв лакеєм; той бідкався, що Якова викрали. Хтось приходив лиш забрати його теплі речі. «Хто?» — спитали ми. «Озброєні, кілька чоловіків», — відповів він. Тож Шломо, тільки-но приїхавши сюди зі Львова, гарно вбрався і вирушив до міста розпитати людей. Але нічого ми не довідалися. І охопив нас страх, бо відколи прибув зі Львова Шломо, все йде якось не так.

Маріанна бере на коліна хлопчика і шукає в рукаві хустинку, щоб витерти сльози, а заодно і носа малому. Францішек іде покликати сусідів: Єрухіма Дембовського та інших.

— Як тебе звати? — неуважно питає хлопчика Молівда.

— Франьо, — каже малий.

— Так само, як тата?

— Так само.

— Все почалося з тієї розмови у Львові. Добре, що ви приїхали, вашмосте. Краще їм польською нічого не казати.

— А ви гарно говорите… Маріанно.

— Може, й краще було б, якби нас, жінок, на ті допити кликали, — всміхається вона гірко. — Хая дала б їм прикурити. Вони ось із Гіршем, себто з Рудніцьким, будинок купили на Лєшні. Навесні сюди переїжджають.

— Хая здорова?

Маріанна кидає на нього зляканий погляд.

— Хая — як зазвичай… Найгірше те, що на ті допити кличуть поодинці. Ось Якубовського взяли. — Маріанна зненацька замовкає.

— Якубовський — містик і кабаліст. Наговорить їм дурниць.

— От власне. Що він там їм наплів, ніхто не знає. Шломо казав, що коли їх разом допитували, Якубовський дуже боявся.

— Боявся, що його теж посадять? — Молівда раптом бере Маріанну за руку і підсувається до неї ближче. Каже їй на вухо: — І я боюся. Я з вами в одному човні пливу і бачу, як він розхитується. Скажи чоловікові, що він дурень. Не час плести ті смердючі інтрижки. Ви хотіли його позбутися? І обмовили його, так?

Маріанна випручується й починає плакати в хустинку. Діти дивляться на неї перелякано. Вона повертається до дверей і гукає:

— Басю, забери дітей!

— Ми всі боїмося, — каже Маріанна. — І ти бійся, бо ти наші таємниці знаєш і як свій між нами.

Вона піднімає заплакані очі на Молівду, і якусь мить у її голосі звучить погроза.

Плюйте в це полум’я

Допит варшавських послідовників Франка відбувається з розв’язаними руками, без кайданів, за всіх говорить Єрухім, тобто Єнджей Дембовський, впевнений у собі й красномовний, а також молодший Воловський — Ян. Обидва свідчать їдишем, але Молівда цього разу лише допомагає перекладачеві. Він сидить за столом, перед ним — перо та папір. Перекладає такий собі Бєльський, і робить це некепсько. Молівді вдалося переконати їх говорити ґречно, загальними фразами.

Але самих допитуваних несе щораз далі. Коли починають розповідати про чудеса Якова, які він буцімто чинив усюди, де лише бував, Молівда кусає губи і втуплюється в чистий аркуш, вигляд якого його заспокоює. Навіщо вони це роблять?

Молівда відчуває, як початкова прихильність суду тане на очах, інквізитори напружуються, і доволі невимушена розмова перетворюється на справжнє судилище; голоси стають дедалі різкішими, запитання суддів — гострішими й каверзнішими, підсудні починають нервово перешіптуватися, секретар гортає аркуші з занотованими датами. Схоже, — хвилюється Молівда, — призначатимуть наступний термін, і справа тягтиметься далі.

Мимохіть він відсуває від них свій стілець і сідає неначе боком, ближче до печі.

Шломо, або Францішек Воловський, купець і трохи авантюрист, який легко дає собі раду і з людьми, і з грошима, зненацька перетворюється перед судом на хлопчика: його нижня губа тремтить, він наче от-от розплачеться. Єрухім же грає роль впевненого в собі простака, хоч він не такий, Молівда добре це знає. Розповідає, як вони зазвичай моляться, і тоді суд наказує їм заспівати ту таємничу пісню, змісту якої вони не хочуть або не вміють розтлумачити. Вони переглядаються, шепочуться; очевидно, щось крутять і приховують. Наперед виходить Матушевський, блідий, наче йому щойно оголосили смертний вирок. Саме він стає диригентом цього хору, піднімає руку, і за мить усі співають «Іґадель» перед консисторським судом у Варшаві — як учні, як якісь бурсаки. І несподівано починають співати з пристрастю, не зважаючи на суворість місця. Молівда опускає погляд.

Він стільки разів чув цю пісню, часом і сам підспівував, але тепер, у розігрітій залі єпископського суду, де вогкий дух змішується з запахом лугу для чищення печей, де за ніч мороз на шибках намалював цілі гірлянди крижаних листків і гілок, слова «Іґаделі» звучать абсурдно, недоречно. Молівда отримав посаду в Ловичі при найвищому церковному ієрарху, під крилом примаса Речі Посполитої, йому все вдалося, він повернувся додому, до своїх; йому пробачили всі гріхи і прийняли до товариства достойників — чому його мали б хвилювати слова цієї пісні? Чи справді він коли-небудь їх розумів?

Виходячи, підсудні зустрічаються з Яковом, якого саме ведуть на допит. Всі стають уздовж стіни і бліднуть. Яків святково вбраний, на ньому його висока шапка, плащ із коміром. Здається, ніби ведуть короля. Лише обличчя — якесь незвично кам’яне. Він дивиться на Воловського, який починає плакати, і каже гебрайською:

— Плюйте в це полум’я.

Океан запитань, що здатний потопити навіть наймогутніший корабель

Молівда має перекладати. Він втерся сюди завдяки протекції єпископа Залуського. Розглядає поворозку, якою облямовано поли його новенького кунтуша. Одягнувся в нове, врочисто, елегантно, але тепер бачить, що дарма. Перестарався.

Комісія вже чекає. Складається вона з трьох духовних і двох світських секретарів. У коридорі при дверях стоїть озброєна охорона. Як пафосно, міркує Молівда. Складається враження, що тут допитують якогось великого державного злочинця. Крім отця-офіціала, який тут верховодить, присутні ще ксьондз Шембек, канонік із Ґнєзна, такий собі Прухніцький, консисторський писар, і ксьондз Слівіцький, єзуїт, інквізитор. Вони про щось шепочуться, але Молівда не може розчути, про що.

Нарешті двері відчиняються, і охорона приводить Якова. Молівду заливає гаряча хвиля. Яків якийсь перемінений, наче підпухлий, обличчя в нього втомлене, важке. Може, його били? У Молівди починає швидко битися серце, ніби він довго біг, у горлі стає сухо, руки тремтять. Яків не дивиться на нього. Всі заготовані слова й речення, якими він збирався замаскувати нісенітниці Якова, розлітаються на друзки. Він непомітно витирає руки об поли кунтуша, відчуває,