Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Ще довідався я, що село у Валахії, де Франк відвідував вельможного пана Молівду, — то, вочевидь, поселення хлистів чи липован, або якоїсь іншої секти, що ганьбить нашу святу віру. Їхні знання про релігію Магомета теж походять з різних джерел, а насамперед — від бекташів, секти, до якої належать одержимі містицизмом офіцери яничарського війська.

Питали Ви, Ваша Ексцеленціє, чи правду вони про себе кажуть, що їх багато тисяч. То скажу, що, тверезо оцінюючи, на Поділлі їх десь від п’яти до п’ятнадцяти тисяч. Але не всі послідовники Шабтая Цві схильні хреститися, мало того, зробить це меншість — ті, кого не приймуть назад їхні громади, тож іншого вибору в них нема. Вони приходять до християнства, як вигнані з двору собаки, що шукають собі хоч якогось прихистку. Сумніваюся, що багато з них мають чисті наміри й віру в істинне спасіння під опікою Господа нашого Ісуса Христа.

Хочу водночас повідомити Вашій Ексцеленції, що багато хто в народі вважає, нібито пошесть, яка досі шаліє у Львові, є карою Божою, насланою на вихрестів, і через це запал до хрещення наче трохи вщух. Справді: від пошесті померло чимало неофітів — уже охрещених і ще ні. Деякі з них вірили, нібито хрещення дарує їм життя вічне не лише на небі, але й тут, на землі, що лише свідчить про те, як поверхово вони знають християнську релігію і якою великою є їхня наївність.

Маю до Вас, Ваша Ексцеленціє, велике прохання прочитати цей звіт і, керуючись серцем і мудрістю, вказати, що нам тут далі робити. А позаяк частина Франкового товариства, яке вони самі називають ґавурою, вже вирушила слідом за своїм проводирем до Варшави, на них слід пильно вважати, аби вони своїми підозрілими поглядами на християнство, зухвальством та надмірними амбіціями Церкві, Матері нашій, якоїсь кривди не завдали.

Ксьондз Пікульський закінчив писати і береться за наступний лист, але невдовзі повертається до вже написаного й додає:

Але то було б маловірство, якби я припустив, що Святій Церкві така зграя пройдисвітів якось може зашкодити…

Сапфіровий жупан та червоний кунтуш

Молівда в польського кравця — так тепер називають тих, що шиють одяг польський, на відміну від модного французького чи німецького, — справив собі шовковий жупан та теплий сукняний кунтуш, підбитий м’яким хутром. До цього йому ще доведеться замовити тканий пояс, хоч коштує він цілий статок. Він уже роздивлявся їх, і деякі йому сподобалися. Коштують, щоправда, тут, у Варшаві, втричі дорожче, ніж у Стамбулі. Якби в нього був талант до торгівлі, навіз би сюди таких.

Молівда розглядає себе в дзеркалі; товстий кунтуш робить його живіт іще круглястішим. Але це добре — він виглядає як шляхтич. Міркує, що ж у ньому так сподобалося примасові Лубєнському, що той призначив Молівду на таку високу посаду? Мабуть же, не зовнішність, не той живіт? Молівда втратив половину волосся, а та, що залишилася, має колір костриці. Обличчя його останніми роками розповніло, очі геть зблякли. Борода й вуса розрослися навсібіч і тепер нагадують якийсь віхоть старої соломи. Не годиться, щоб секретар примаса мав таке гніздо під носом. Найімовірніше, примасові сподобалося красномовство Молівди, яким він заблиснув під час львівського диспуту, а також його благородне ставлення до неофітів. А ще — мови, якими володіє Молівда. Мабуть, свою роль зіграла й рекомендація Солтика (бо ж не кузини Коссаковської, якої Лубєнський не любить).

Того ж дня він отримує два термінові листи, ще й з того самого приводу. Обидва негайно кудись його кличуть: в одному до нього звертається церковна комісія, яка «небавом займатиметься допитами антиталмудистів»; другий лист — від Криси. Криса пише турецькою про те, що Яків зник, мов кола на воді. Виїхав екіпажем на самоті й не повернувся. Екіпаж згодом знайшли біля дому, але без нього. Ніхто Якова не бачив.

Молівда просить примаса відрядити його до Варшави. І без того назбиралося чимало службових справ, а тут іще церковна комісія. Коли красива англійська карета рушає, Молівда робить чималий ковток наливки, якої взяв цілу пляшку: аби зігрітися, аби не болів шлунок, аби швидше пливли думки, а ще — щоб розігнати тривогу, бо Молівда відчуває, що наближається щось недобре, що і його може змести, а він же тільки-но вхопився за цю билинку, що його несе по воді — хай навіть невпевнено, але хоч якось. Коли дістається до Варшави, відчуває втому, сонливість, у нього болить голова, очі доводиться мружити через сліпуче варшавське сонце. Схопив тріскучий мороз, але снігу мало, тому болото замерзло на кістку, і під ногами лише легкий іній та слизькі шкоринки льоду на калюжах. Ледь притомний, Молівда зустрічається з Воловським, який повідомляє йому, що Яків сидить ув’язнений у бернардинів.

— Як це «ув’язнений»? — питає він недовірливо. — Що ви вже на нього наговорили?

Воловський знизує плечима, а потім його очі сповнюються слізьми. Молівду поступово охоплює страх.

— Це кінець, — каже він. Мовчки залишає Воловського, який самотньо стоїть на болотистій вулиці, і йде навмання по замерзлих калюжах. Мало не падає, послизнувшись. Воловський, ніби отямившись, біжить за ним і запрошує додому.

Швидко западають зимові сутінки, стає геть неприємно. Молівда знає, що йому слід чимшвидше йти до єпископа Залуського — кажуть, той зараз у Варшаві — і в нього шукати заступництва, а не бігти до євреїв-неофітів. Він має знайти Солтика, але зараз уже пізно, і він, неголений і змучений подорожжю, ласо дивиться на відчинені двері дому Воловських, звідки чути тепло і запах лугу. Він дозволяє, аби Францішек схопив його за лікоть і завів досередини.

Надворі 27 січня 1760 року.

Що відбувалося у Варшаві, коли Яків зник

У Новому місті, де Шломо — Францішек Воловський — відкрив з братами невеликий склад тютюну, панує рух. Над крамничкою розташоване скромне помешкання, в якому оселилися власники. Добре, що стоять морози: можна принаймні пройти роз’їждженими, болотистими, повними калюж вулицями.

Молівда входить до передпокою, далі — до світлиці, сідає на новенький стілець і дивиться на годинник, що стоїть на видному місці в кімнаті й рівномірно цокає. Невдовзі відчиняються двері, і в них з’являється Маріанна Воловська — мала Хайка, — а слідом за нею діти, трійко наймолодших, які ще не ходять на науки. Витирає руки фартухом, зав’язаним поверх темної сукні — видно, що працювала. Здається втомленою й зажуреною. Звідкись із глибини дому долинають звуки фортепіано.