Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

зі сатиром у Чорному Колі Лоррейна, і коли жив на маяку Кабри, після втечі з темниць Амбера, й коли дивився на руїни Ґарната... Я знав, що це не все — існує щось більше. Розумів це, бо відчував: Чорна дорога йде далі цих меж. Вона йде крізь божевілля у хаос і навіть далі... Почвари, котрих бачив, приходили звідкілясь, однак вони не були моїми творіннями. Якимось чином я допоміг їм прорубати цей шлях, але вони вистрибнули не з моєї версії реальності. Вони існували самі собою або ж належали комусь іншому — відповідь тут не надто важлива — але їм вдалося пробити дірки в полотні метафізики, яке ми плели роками. Почвари ввірвалися в наші землі, не належачи їм, вони загрожували територіям і нам самим. Фіона та Бранд ступили крок за межі всього і натрапили на те, в існування чого ніхто з нас ніколи не вірив. У певному сенсі, вивільнене зло навіть вартувало цього знання: ми не самі, а Тіні — насправді не наші іграшки. Хоч би які стосунки єднали нас із Тінями, я більше не міг дивитися на них так, як раніше...

А все тому, що Чорна дорога починалася на сході й тягнулася за край світу, за межі того місця, куди міг стугони я.

Тиша та срібло... Відходжу від перил, спираюся на тростину, проходжу крізь перевиту туманом, висріблену місяцем матерію видінь бентежного міста... Привиди... Тіні тіней... Образи ймовірностей... «Можливо» і «можливо, було колись»... Можливості втрачені... Можливості здобуті...

Тепер іду променадом... Постаті, обличчя, безліч знайомих мені... До чого тут вони? Складно відповісти... Деякі губи ворушаться, деякі обличчя кривляються. Ні слівця не мають для мене... Непомічений, проминаю їх.

Там... Силует... Самотня жінка чекає на когось... Її пальці розв'язують хвилини, відкидаючи їх геть... Обличчя відвернулося від мене, а я хочу його побачити... Знак того, що я робитиму чи мушу зробити... Вона сидить на камінній лавці під сучкуватим деревом... Зорить убік палацу... Її постать вельми мені знайома... Наблизившись, я розумію — це Лоррейн... Вона продовжує вивчати щось позад мене, не чує, як я кажу, що помстився за її смерть.

Але я мав силу змусити її почути мене... І сила ця висіла у піхвах на моєму боці.

Витягнувши Ґрейсвандір, я здійняв його над головою — місячне сяйво оживило візерунки на лезі. Поклав меч на землю між нами.

— Корвіне!

Вона закинула голову і сфокусувала погляд, а її волосся іржавіло під місяцем.

— Звідкіль прийшов ти? Надто рано.

— Ти чекаєш на мене?

— Авжеж. Ти сказав...

— Як ти тут опинилася?

— На цій лаві...?

— Ні. У цьому місті.

— Амбері? Я тебе не розумію. Ти сам привів мене сюди. Я...

— Ти щаслива тут?

— Ти ж знаєш, що так, поки зі мною ти.

Я пам'ятав рівність її зубів, не забув і про ластовиння, що ховалося під м'яким покривалом світла...

— Що трапилося? Це дуже важливо. Уявімо на мить, що мені нічого не відомо... Розкажи мені про все, що трапилося після бою в Чорному Колі у Лоррейні.

Лоррейн насупилася. Підвелася. Відвернулася.

— Ми посварилися, — сказала вона. — Ти пішов за мною, прогнав Мелкіна, і ми поговорили. Я збагнула, що не мала слушності й пішла за тобою в Авалон. Там твій брат Бенедикт переконував тебе поговорити з Еріком. Ти відмовлявся, однак погодився на перемир'я після того, як Бенедикт сказав тобі щось. Ерік заприсягнувся не завдавати тобі шкоди, а ти поклявся захищати Амбер — ваші клятви засвідчив Бенедикт. Поки ти шукав хімікати, ми залишалися в Авалоні, а потім пішли в інше місце, де ти закупив дивну зброю. Ви виграли битву, але Ерік лежить тепер поранений на полі бою... — Лоррейн спинилась і поглянула мені у вічі. — Ти маєш на думці розірвати перемир'я? Так, Корвіне?

Похитавши головою, я вирішив, що маю обійняти її. Тягнувся до Лоррейн і хотів міцно притиснути її до себе, попри те, що один із нас не існував, не міг існувати, і коли б крихітна відстань між її та моєю плоттю зникла, я сказав би їй: байдуже, що трапилося чи трапиться...

Ні, я не дуже здивувався, але все одно перечепився і впав на Ґрейсвандір... Моя тростина лежала на траві за кілька кроків від мене. Підвівшись на коліна, я побачив, що барви зникли з її обличчя, очей, волосся. Її рот шепотів примарні слова, а голова повернулася в інший бік, шукаючи когось. Сховавши у піхви Ґрейсвандір та піднявши із землі тростину, я знову підвівся. Вона пильно дивилася крізь мене — і помітила когось. Її лице просвітліло, вона всміхнулась і рушила вперед. Я відійшов убік та, обернувшись, спостерігав, як вона підійшла до чоловіка, впала в його обійми, вдивляючись у вічі, а привид-щасливець зі срібною трояндою у петлиці камзола вивчав її і цілував. Я ніколи не дізнаюся, хто він, срібло у тиші й срібло...

Іду геть... Не озираюся... Перетинаю променад...

Голос Рендома:

— Корвіне, з тобою все гаразд?

— Так.

— Трапилося щось цікаве?

— Не зараз, Рендоме.

— Вибач.

І раптом перед палацом виникли миготливі сходи... Вгору, а тоді праворуч... Повільно та спокійно йду до саду... Примарні квіти коливаються на стеблинах навколо мене, примарні кущі виблискують білим цвітом, що скидається на застиглі феєрверки. Ніщо не має кольору... Прокреслено лише найголовніші риси, просріблено ключові лінії, щоби привернути погляд... Тільки найнеобхідніше. Tip-на Ноґт — особлива частка Тіні в реальному світі, породжена імпульсами «ід»[76] — повноцінна проекція Амбера в небі чи, може, навіть терапевтичний засіб. Якби не срібло, я б сказав, що ця частка душі — темна, як ніч... і тиха...

Продовжую йти... Повз фонтани, лави, гайки, вишукані алькови, сховані у лабіринтах живоплоту. Ступаю вуличками, піднімаюся вряди-годи сходами, переходжу місточки... Оминаю ставки під деревами, дивні статуї, брилу, сонячний годинник (чи тут це місячний годинник?), звернувши праворуч, упевнено рухаюся вперед, ковзаючи до західного краю палацу, ліворуч крізь двір, над яким нависають балкони, ще більше привидів на них, за ними, всередині...

Знову по колу, до задньої стіни — лише для того, щоби знову побачити сади, котрі так зачаровують при звичному світлі місяця в справжньому Амбері.

Постаті стоять і розмовляють. Жодних рухів, окрім моїх власних.

...Внутрішній потяг кличе мене праворуч. І неначе розпрямляється в мені якась пружина — я йду туди.

Прямісінько до громаддя високої загорожі з маленьким отвором у ній,