Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Дві фігури обійнялися. Вони випускають одне одного з обіймів, щойно я збираюся йти геть... Звісно, не моя це справа, але... Дейдра... Там стояла Дейдра. Ще до того, як чоловік обернувся, я знав, хто він. Жорстокий жарт тієї сили, що керує сріблом і тишею... Назад, назад, геть від цієї загорожі... Повертаюся, перечеплююся, знову встаю — і втікаю якомога швидше, якомога далі...

Голос Рендома:

— Корвіне, з тобою все гаразд?

— Пізніше! Дідько б його узяв! Пізніше!

— Корвіне, світанок зовсім скоро. Я вирішив, що маю нагадати тобі про це...

— Вважай, що нагадав!

Подалі звідси, швидко... Час у Тір-на Ноґті — також сон. Слабенька втіха, але це хоч щось. Швидше, подалі звідси, йди геть...

...До палацу, світлого творіння розуму та душі. Вигляд у нього чіткіший, аніж навіть у справжнього... Оцінювати досконалість — те саме, що висловлювати судження, які не мають ціни, але я мусив дізнатися, що ховається всередині... То мав бути кінцевий пункт мого шляху. Цього разу навіть не спинився підняти тростину, коли вона впала у блискучу траву. Я знав, куди маю йти і що мушу зробити. Хоча й очевидно було: логіка, котра рухала зараз мною, зовсім не належала притямному розуму.

Швидше, сходами нагору, до заднього порталу... Знову повернувся біль у боці... Через поріг, у... У повну відсутність зір та місячного сяйва. Світло рухається без жодного напрямку, ковзає без мети і сенсу. Там, де воно зникає, панують Тіні, охоплюючи величезні частини кімнати, коридору, ніші та сходів.

Серед них, крізь них, тепер я майже біжу... Чорно-білий простір дому... Мене охоплюють підозри... Чорні плями видаються зараз дірами в цій реальності... Я боюся впасти у них... Щезнути там навіки-віків...

Повертаю... проминаю... нарешті... заходжу... Тронна зала... бушелі темряви завалюють ту уявну лінію, яку прокреслюю очима від себе до трону...

Там я помічаю рух.

Наближаюся — і щось пливе праворуч од мене.

Пливе і підіймається.

Взуті у черевики ноги з'являються в полі зору, поки я все ближче і ближче підходжу до підніжжя трону.

Ґрейсвандір ковзає мені в руку, виграючи у світловій плямі, й знову набуває оманливого блиску, видовжується і сам починає яскріти...

Я опускаю ліву ногу на найнижчу сходинку, а руку кладу на коліно. Біль у незагоєній рані набридливий, але терпимий. Чекаю на темряву і порожнечу, коли підніметься завіса вистави, на яку прирікає мене ця ніч.

І ось вона піднімається, відкриваючи долоню, руку й плече. Блискучу залізну руку, площини якої скидаються на грані діаманта, зап'ясток та лікоть — мерехтливе плетиво срібних волокон, закріплене вогнистими іскрами. Долоня — стилізована під скелет, ніби швейцарська іграшка — механічна комаха: ефективна, смертоносна і прекрасна...

Завіса піднімається вище, повністю відкриваючи чоловіка...

Бенедикт розслаблено стоїть за троном, його ліва, людська рука легко лежить на ньому. Він нахиляється вперед. Його губи ворушаться.

Він відсуває залізну руку — і я бачу, хто сидить на троні...

— Дара!

Вона повертає голову праворуч, усміхається, киває Бенедикту, її губи ворушаться. Я простягаю Ґрейсвандір уперед, поки лезо не торкається вигину між її ключицями...

Повільно, дуже повільно вона повертає голову і дивиться мені у вічі. Дара виповнюється кольором та життям. Її губи знову ворушаться, і цього разу слова долинають до моїх вух:

— Що ти таке?

— Ні! Це моє запитання. Відповідай. Негайно.

— Я Дара. Дара з Амбера. Королева Дара. Сиджу на цьому троні за правом крові й спадку. Хто ти такий?

— Корвін. Також із Амбера. Не рухайсь! Я не запитував тебе, хто ти така...

— Корвін мертвий уже багато століть. Я бачила його гробницю.

— Вона порожня.

— Не така вже й порожня. Там лежить його тіло.

— Назви мені свій родовід!

Її очі ковзають праворуч, туди, де досі стоїть тінь Бенедикта. У його новій руці з'являється меч, здається, що вони — одне ціле, але тримає він її розслаблено і спокійно. Ліва рука лягла на її долоню. Очі шукають за блиском Ґрейсвандіра мене. Їм це не вдається, і вони знову повертаються до видимої частини — Ґрейсвандіра — вони впізнають його...

— Я праправнучка Бенедикта та пекельної діви Лінтри, яку він колись кохав, а потім зарізав, — Бенедикт здригається від почутого, але Дара продовжує: — Я ніколи не знала її. Моя мати і матір моєї матері народилися там, де час спливає інакше, ніж в Амбері. По материній лінії я перша, в кому проявилися риси людини. А ти, лорде Корвіне, лишень привид з далекого минулого, тінь, хоча й небезпечна. Як ти прийшов сюди, не знаю. Але це була твоя помилка. Повертайся в могилу. Не тривож живих.

Моя рука тремтить. Ґрейсвандір відсовується не більше, ніж на пів дюйма. Але цього досить.

Ривок Бенедикта лежить за межами мого сприйняття. Його нове передпліччя рухає новою рукою, що тримає меч, який відбиває Ґрейсвандір, а живе передпліччя спрямовує живу руку, що захищає Дару і трон... Підсвідоме розуміння цього приходить до мене лише через мить після того, як я падаю, розрізаючи собою повітря, підскакую і суто рефлективно завдаю удару у відповідь... Це дуже смішно — бій двох привидів. Але умови нерівні. Він не може навіть дотягнутися до мене, тоді як Ґрейсвандір...

Але ж ні! Бенедикт перекидає меч в іншу руку, відходить від Дари і, поєднавши обидві руки, стару й нову, робить випад. Ліве зап'ястя обертається, поки він веде його вперед і вниз, щоб ми зіткнулися corps á corps[77], якби мали смертні тіла. На мить наші гарди перетинаються. Миті достатньо...

Мерехтлива, механічна рука висувається вперед — викувана з місячного світла та вогню, чорноти й плавності, кутаста, позбавлена вигинів, з ледь зігнутими пальцями і напівзнайомим сріблястим візерунком — суне до мене й хапає за горло...

Промахнувшись, пальці чіпляються за моє плече, а великий палець шукає чи то ключицю, чи то гортань, не знаю. Я б'ю лівою рукою йому прямісінько у сонячне сплетіння, а там — порожнеча...

Голос Рендома:

— Корвіне! Сонце ось-ось зійде! Ти мусиш спускатися негайно!

Я не можу навіть відповісти. За одну-дві секунди рука вирве з мене те, що вона стискає. Рука... Ґрейсвандір і ця рука, що так дивно подібна до нього... єдині дві реальності, що існують як у моєму світі, так і в місті привидів...

— Я все бачу, Корвіне! Вирвись і йди до мене. Козир...

Звільняю Ґрейсвандір із захвату, і розмахуюся ним