Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Тільки привид міг перемогти Бенедикта або ж привида Бенедикта таким маневром. Ми стояли надто близько один до одного, щоб він міг блокувати мій меч, але його контрудар, точний контрудар міг відтяти мені руку, якби вона опинилася перед ним...

Але цього не трапилось, я завершую удар і, вклавши всю силу правиці, рубаю по тому місцю, де смертельний прилад з місячного сяйва та вогню, чорноти й гладкості, поєднується з ним.

Жахливо стискаючи моє плече, рука від'єднується від Бенедикта і застигає... Ми обидва падаємо.

— Підводься! Єдинорогом заклинаю, Корвіне, підводься! Сонце сходить! Місто навколо тебе розпадеться на шмаття.

Підлога під ногами хитається, стає напівпрозорою. Я бачу світлі простори води. Підводжуся на ноги, ледь уникнувши привида, котрий намагався забрати втрачену руку. Вона висить на мені, наче дохлий паразит. Бік знову пронизує біль...

Видиво океану не зникає. Раптом я стаю важким і просочуюся крізь підлогу. Світ знову наливається кольорами, бринить розбурханими стрічками рожевого. Підлога, що зі зневагою відкидає Корвіна, розчахнулась, і глибини, ладні вбити Корвіна, простягаються внизу.

Я падаю...

— Сюди, Корвіне! Ну ж бо!

Рендом стоїть на вершині й тягнеться до мене. Я простягаю руку...

11

...і полум'я лика чигає на них..

Ми з Рендомом розчепились і встали, але я миттю сів на найнижчу сходинку. Від'єднав залізну руку від свого плеча — крові не було, а от синці ще з'являться — і кинув її на землю. Сяйво світанку ніяк не тьмарило витонченості й загрозливості мого трофею.

Ґанелон з Рендомом стояли біля мене.

— З тобою все гаразд, Корвіне?

— Так. Просто дайте мені перевести подих.

— Я прихопив їжу, — сказав Рендом. — Ми могли б поснідати ось тутечки.

— Слушна думка.

Поки Рендом розпаковував провізію, Ґанелон торкнув руку носаком свого черевика.

— Що це в біса таке? — запитав він.

Я похитав головою.

— Це я відтяв у привида Бенедикта, — пояснив Рендому. — З незрозумілих причин рука вчепилася в мене.

Ґанелон підійшов, підняв її і роздивився.

— Набагато легша, ніж мені здавалося, — відзначив він. Розмахнувся нею в повітрі. — Такою рукою можна когось добряче поколошкати.

— Знаю.

Ґанелон помацав пальці.

— Можливо, справжній Бенедикт міг би нею користуватися.

— Можливо, — підтвердив я. — Бентежить мене ідея пропонувати таке йому, але, найпевніше, ти маєш слушність...

— Як твій бік?

Я обережно торкнувся старої рани.

— Зважаючи на все решту, не так уже й погано. Після сніданку я зможу їхати верхи. Довго, але не надто швидко.

— Добре. Слухай, Корвіне, поки Рендом там усе готує, хочу дещо тебе спитати. Може, це взагалі не варте обговорення, але все одно воно постійно мене хвилювало.

— Запитуй.

— Що ж, скажу тобі прямо: я всім серцем за тебе, інакше мене не було б тут. Я битимуся за тебе, аби ти отримав свій трон, байдуже як. Але щоразу, коли мова заходить про престолонаслідування, всі казяться й або переривають розмову, або змінюють тему. Рендом зробив так само, поки ти був нагорі. Я вважаю, що для мене зовсім неважливо, чому ти так прагнеш трону чи які види на нього в інших, однак не можу збагнути причини усіх цих чвар.

Зітхнувши, я ненадовго змовк.

— Гаразд, — сказав я через деякий час, а тоді гмикнув. — Гаразд. Якщо ми й самі не можемо до пуття з'ясувати, що й до чого, то, гадаю, інших це має остаточно збивати з пантелику. Бенедикт найстарший. Мати його — Цимнея. Вона народила татові ще двох синів: Озріка[78] та Фінндо — як там розповідають ці штуки — а Фаєлла народила Еріка. Після чого тато виявив у їхньому з Цимнеєю шлюбі недоліки і розлучився — ab initio[79], як би сказали в одній моїй старій тіні. Шлюб оголосили недійсним. Вдалий трюк, але на те ж він і король[80].

— Тобто дітей від цього шлюбу вважають байстрюками?

— Що ж, ця обставина зробила їхнє становище менш визначеним. Озрік та Фінндо були, наскільки я зрозумів, сильно роздратовані цим фактом, але швидко загинули. А Бенедикт був чи менше роздратованим, чи проявив більше такту в цих питаннях. Він ніколи не здіймав галасу. А тато одружився з Фаєллою.

— І так Ерік виявився з правого ложа?

— Виявився б, якби Оберон визнав Еріка своїм сином. Ставився він до нього наче це так і було, але жодних формальностей не узгодив. Йому тоді треба було згладжувати конфлікт з родиною Цимнеї, яка на той час стала могутньою.

— Однак, якщо він ставився до нього як до власного сина...

— Еге ж! Але згодом він таки визнав Левеллу. Вона народилася поза законним шлюбом, але тато все одно оголосив її, бідне дитя, своєю законною дочкою. Всі, хто підтримували Еріка, зненавиділи її, бо це вплинуло на його статус. Хай там як, а Фаєлла мала скоро народити мене. Я народився у законному шлюбі, тож став першим справжнім спадкоємцем трону. Поспілкуйся з рештою родини — і почуєш дуже різні версії, але факти, на які вони спираються, справжні. Частина з них наразі просто не мають такого сильного значення, як колись, бо Ерік уже мертвий, а Бенедикта трон насправді не цікавить. Але ось на такому ґрунті я стою.

— Більш-менш зрозуміло, — сказав Ґанелон. — І ще одне наостанок...

— Що?

— Хто наступний? Я про те, що раптом з тобою щось трапиться...

Я похитав головою.

— Далі все стає ще заплутанішим. Каїн мав іти за мною, але оскільки він помер, то, певно, наперед виходить потомство Кларисси — рудоголові. Перший Блейз, а за ним Бранд.

— Кларисса? А що трапилося з твоєю матір'ю?

— Вона померла при пологах. Дитину назвали Дейдра. Багато років після її смерті батько не одружувався. А коли таки надумав, то взяв собі за дружину дівулю з далекої східної Тіні. Вона ніколи не була мені до душі. Йому вона теж швидко набридла, і він почав ходити наліво. Але вони якось знову зійшлися після народження Левелли в Ребмі, й так народився Бранд. Коли вони зрештою розлучились, Оберон визнав Левеллу, аби позлити Клариссу. Принаймні, на мою думку, трапилося саме це.

— Отже, жінки не враховуються в порядку успадкування?

— Ні. Їх не цікавить трон, та й вони не спроможні володарювати. Якби я їх