Читати книгу - "Таємна історія"

боялася — тепер була нажахана. І хоча у своєму збоченні я навіть радів з її негараздів, сумнівів не лишалося: якщо Генрі та Чарльз, котрі мало не билися щоразу, як опинялися в одному приміщенні, будуть змушені постати перед суддею та грати дружбу й співпрацю на людях, це все закінчиться катастрофою.

Генрі найняв адвоката в місті. Сподівання, що участь третьої сторони якимсь чином пом’якшить суперечності, подарувало Каміллі легкий оптимізм, та по обіді того дня, коли було призначено зустріч, вона мені зателефонувала:

— Річарде, — сказала вона, — мені потрібно переговорити з тобою і Френсісом.

Її тон мене злякав. Коли я приїхав до них на квартиру, то Камілла сиділа заплакана, а Френсіс був помітно вимотаний.

Лише раз я бачив раніше, як Камілла плаче, здається, від перевтоми й нервів того разу. Тепер же ситуація виявилася геть інакшою. Бліда, з порожнім поглядом, вона була в стані відчаю, який читався з усього її вигляду.

— Камілло, що сталося? — запитав я.

Вона відповіла не одразу. Докурила сигарету й узялася за нову. Помалу історія стала вимальовуватися. Генрі з Чарльзом пішли до адвоката. А Камілла склала їм компанію в ролі миротворця. Спершу було враження, що все ще може пройти добре. Виявилося, що Генрі найняв адвоката не з чистого альтруїзму, а тому, що суддя, який розглядав справу, мав репутацію дуже строгого до водіння в стані алкогольного сп’яніння, тому існувала вірогідність, що Генрі може позбутися прав і втратити машину водночас, оскільки Чарльз не мав чинних водійських прав, а в страховці Генрі не було прізвища Маколі. Чарльза вся ця справа страшенно вимучувала, але він був готовий іти до кінця. І не тому, що відчував приязнь до Генрі, як він намагався пояснити всім, хто погоджувався його слухати, а тому, що його дістало вислуховувати на свою адресу обвинувачення в тому, де не він був винуватцем; плюс, якщо Генрі й справді втратить права, то на цьому історія не закінчиться.

Але зустріч перетворилася на провал. У кабінеті адвоката Чарльз сидів похмурий і неговіркий. Це було лише трохи ніяковим, але потім, роз’ятрений надто енергійними розпитуваннями адвоката, він цілком раптово, без найменшого знаку, просто втратив розум.

— Чув би ти його, — розповідала Камілла. — Заявив Генрі, що йому байдуже, чи віддадуть тому машину. Що йому байдуже, якщо їх разом посадять у в’язницю на п’ятдесят років. Ну а Генрі… можеш собі уявити, як зреагував Генрі. Він просто вибухнув. Адвокат вирішив, що вони показились, і намагався заспокоїти Чарльза, закликав бути розважливим. А Чарльз йому: «Мені байдуже, що з ним станеться. Мені байдуже, якщо він здохне. Шкода, що досі не здох».

Скінчилося тим, що адвокат їх обох виставив за двері офісу. Там весь коридор зібрався послухати сварку: страхувальник, податковий чиновник, стоматолог у білому халаті — усі повитикали голови зі своїх кабінетів поглянути, що за галас.

Чарльз корком вилетів на вулицю, пішов додому, взяв таксі, хтозна, що він узагалі робив.

— А Генрі?

Вона похитала головою.

— Розлютився, — відповіла виснаженим голосом, позбавленим надії. — Поки він ішов до машини, мене притримав адвокат і відтягнув трошки вбік. «Послухайте, — сказав він, — я зовсім не в курсі ситуації, але ваш брат зараз однозначно в поганому психічному стані. Спробуйте донести до нього цю інформацію: якщо він не заспокоїться, то в нього виникне на порядок серйозніша проблема, ніж та, в якій він опинився зараз. Цей суддя не церемонитиметься з ними, навіть якщо вони туди зайдуть, як двійко лагідних ягняток. Вашому братові майже стовідсотково присудять обов’язковий курс лікування від алкоголізму, що, зрештою, не так уже й погано, судячи з того, яким він сьогодні прийшов до мене. Є висока ймовірність того, що суддя призначить випробувальний термін, а це не так просто, як може здатися. Крім того, зберігається незначна ймовірність реального ув’язнення або реабілітаційного курсу в закладі спеціального режиму під охороною в Манчестері».

Вона була страшенно засмучена. Френсіс аж посірів.

— А що каже Генрі?

— Що йому байдуже до автомобіля. Що йому все байдуже. «Нехай сідає у в’язницю», — так і заявив.

— Ти бачив цього суддю? — спитав у мене Френсіс.

— Так.

— Ну і який він?

— Чесно кажучи, виглядав як капризний клієнт.

Френсіс закурив.

— А що буде, — раптом поцікавився він, — якщо Чарльз не з’явиться?

— Не впевнений. Але впевнений чомусь, що його оголосять у розшук.

— А якщо не знайдуть?

— На що ти натякаєш? — спитав я.

— Мені здається, що нам потрібно вивезти Чарльза з міста на певний час, — пояснив Френсіс. Він здавався напруженим та стурбованим. — Університет практично скінчився. Його тут, по суті, нічого не тримає. Мені здається, можна зібрати його речі й відправити на пару тижнів до моєї матері з Крісом у Нью-Йорк.

— У такому стані?

— П’яним, ти маєш на увазі? Таке враження, ніби моїй матері не байдуже. Йому там буде безпечно, ніби в Бога за пазухою.

— Не думаю, — засумнівалася Камілла, — що ти зможеш його змусити.

— Я міг би й сам його відвезти, — запропонував Френсіс.

— А якщо він утече? — уточнив я. — Вермонт — це одне, а от у Нью-Йорку він може знайти багато неприємностей на свою голову.

— Гаразд, — роздратовано здався Френсіс, — це була просто пропозиція. — Він провів рукою по волоссю. — Знаєте, що ще можна? Відвезти його за місто.

— До тебе в дім?

— Так.

— І чого ми цим досягнемо?

— Ну, по-перше, туди просто доїхати. По-друге, вже там, на місці, чим він таким зможе зайнятися? Машини в нього немає. До автостради кілька миль. Жоден гемпденський таксист не приїде туди ні за гроші, ні за красиві очі.

Камілла замислено поглянула на нього.

— Чарльзові подобається за містом.

— Знаю, — вдоволено погодився Френсіс. — Простіше не вигадаєш. Довго там сидіти йому не доведеться. Ми з Річардом складемо йому компанію. Купимо ящик шампанського. Нехай виглядає, наче гулянка.

Виманити Чарльза до дверей виявилося не так просто. Ми стукали, мабуть, з півгодини. Камілла дала нам ключ, але ми хотіли ним скористатися тільки в крайньому разі. Та варто нам було замислитися по-справжньому про такий варіант, як клацнув засув і в шпарину прочинених дверей визирнув Чарльз.

Він мав хворий, жахливий вигляд.

— Чого вам треба? — спитав він.

— Нічого, — легковажним тоном відповів Френсіс, попри те що перед цим якусь секунду, приголомшений, не міг нічого сказати. — Можна зайти?

Чарльз обдивився нас.

— Ви самі?

— Так, — відказав Френсіс.

Він відчинив двері і впустив нас усередину. Жалюзі було опущене, у квартирі стояв кислий запах сміття. Коли очі призвичаїлися до сутінків, я помітив брудний посуд, шкуринку від яблука та порожні бляшанки з-під