Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Те що відчували Бурачки і Козловські неможливо передати словами, неможливо відчути. Їхнє горе було страшним, воно несло спустошення у їхні душі. Нікому уже не хотілось жити, бо заради чого жити тепер, коли маленьке створіння, що лиш розпочало життя, не матиме життя, а матиме лише нидіння: дихання, проглотування їжі, ліжко... і очі близьких йому людей, опустілі очі, холодні, мерзлі, тьмяні, очі, що втратили свій колір, блиск, безпігментні очі людей, котрим усе до "лампочки", так вже їм життя оте остогидло, так вже їм прагнеться тиші, спокою, хочеться так крикнути голосно через вікно, щоб весь світ почув, щоб всі-всі почули про те нещастя і зрозумів; хочеться крикнути: завіщо Ви, Господи, наш Боженьку, так караєте? В чому може бути винне оце дитятко, таке маленьке, файненьке, любеньке? Йому би радіти, всміхатися, ходити, бігати, а не плакати, стискати зуби від болю, лежати, мов те поліно, не ворушитися. Завіщо Господи?! Завіщо?! А бодай Вам ніколи щастя не видіти, коли цій дитині не бути здоровою, не радіти, не ходити, не бути серед людей, не вчитися, не заробляти гроші, не кохатися, не любитися, не пестити дітей,  не настановляти внуків, не відчувати різкого болю, простого людського болю!

Квартира Бурачків. Чути голос ґаздині:

- Ото курва стара алкоголівська!.. Так, п'ятниця - п'яний, субота - пив, - загинаючи пальці. - Ну, подивимся, як далі!

- Ольго, тобі що потрібно?! - псіхує Микола. - Я що твої гроші пропиваю?! Я ще собі сам, слава Богу, заробляю! І це за якусь півлітру вона на мене пащеку відкриває!

- Та скільки вже можна, Миколо? - питає Ольга. - Щодня, щодня ти п'яний! Ще не було такого божого дня аби-с ти не випив. Там, в Франківську твій внук... - зам'ялася вона від сліз, що раптово хлинули з очей, - ... хворий, а ти тут обпиваєшся. Файно, файно! Файний дідо! От як він за онука переживає? Де він за онука переживає?! Йому аби пляшку і все! Все решта його не обходить!

- Ольго! - Микола витріщивши очі, підняв руку вгору і вже був готовий ударити свою жінку. - Ольго, ти мене доведеш! Що тобі потрібно?! Чого ти на мене вирячилася?! Що думаєш мені солодко?! - На хвилинку він замовк і відійшов від Ольги. - Я ж все-таки дідо. І мені так болить, так болить, що аж горівка противна, ніяк не лізе в горло, геть в голову не б'є і зовсім біль не притуплює.

- То чого ти її п'єш, ллєш в себе? - питає Ольга. - Нащо вона тобі здалася?

- А, думається, що вип'єш - легше стане, а то і вип'єш, і легше не стає, а ще навіть гірше буває.

- Ой, ти вуйку, вуйку, - ластиться Ольга до чоловіка.

- Який, я тобі вуйко! - відказує Микола.

- Вуйко, ти вуйко, - продовжує вона.

Поволі темніє. Усе огортається темною темнотою. Вечір голубить небо, вечір пестить землю. Вечірні ласки дарують люди один одному. А мати тихенько співає колискову своїй дитині, поглядаючи то на чоловіка, що в темноті поглядає на дружину і дитину, то на сина, що повільно засинає на її материнських руках і від того маляті спокійно й безпечно на серці, йому затишно у материнських обіймах, тепло, мов курчаті під крилом матері-курки.

Поїзд їде, не спиняючись. Вагон за вагоном минають станції, поля, луги, ліси, села, міста. Лише темне небо так само стоїть над ними. Безмежне небо... Велике і неосяжне людському зору. Краса його у кожній хмарі, що пливе-пливе і пливе вже хтозна-скільки часу.

У одному з тих вагонів їдуть молоді Козловські. Їдуть у Київ. Вечір їх непомітно загортає у свої обійми. Мішенька уже спочиває на ніжних руках Світлани, котра сперши голову на плечі Володі, намагається теж спочити. Лише Володя, мов сторож, не заплющує очі, охороняє спокій дорогих йому людей.

Вечір також захопив в обійми Калуш, і Бурачків. У їх квартирі темно, світло не горить, Бурачки електроенергію економлять, - бо знаєш, то усе таке дороге, що приходиться на усьому економити. У них там тихо-тихесенько, що чути, як свіжо-наклеєні шпалери тріщать на стінах, сохнуть. Здалеку доноситься бамкання годинника на пошті. Уже десята година. Чого ж Бурачки спати так рано полягали? Ну, Микола - то ясно! Він обклеївся шпалерами у сп'янілому стані, - добре, що хоч добре їх наклеїв, а то Ольга йому показала б, де раки зимують. О, щось чути! Видно, не всі Бурачки ще сплять. Ой, то хропить Микола. Та, ні чути - таки голоси.

- Мамка, - питає Марійка, - ти ще не спиш?

- Ні, - відказує Ольга.

- Чуєш, як татко хропить?

- Угу, чую.

- Ти чого ще не спиш? - питає Марійка.

- Та ось, думаю.

- Про що думаєш?

- Наш Мішенька десь зараз їде в поїзді, може, й не спить, болить у нього головочка і Свєта з Володькою тому його колишуть.

Тишина поволі розходиться й по усьому місті. Ніч уже настає. Годинник на пошті бамкнув один раз. Усе місто спить-спочиває, тихо сон усіх колихає. Та у квартирі Бурачків ще не всі заколисані сном. Там чується тихе схлипування, хропу уже не чути, Бурачки страждають, їхні серця мучаться, душі томляться у тілах, мріючи про волю.