Читати книгу - "Похорон богів"

А яка хитрість могла бути в сімнадцятплітнього юнака?

Але що ти думаєш? Не покаявся Святослав! Ходить побитий і радіє. Каже-я вже збагнув, як мав би діяти.

Треба було, каже, ставати не в один ряд, а круга.

Хоч ти йому що!

Отож вертаємо ми сякі-такі шарпані до Києва, а навстріч нам клигає стара. Каже:

— Маєш сина Ольга.

А він питає: хто це так назвав?

Стара каже:

— Я назвала в ім'я прадіда твого.

А він каже до баби:

— Буде Ярополк! Щоб перед ним кожне деремезало.

Стара туди-сюди, нічого діяти, каже, хай буде так. Так і став твій брат Ярополком.

Княгинька Дацка щось довгенько вилежала слаба, далі почала начебто й підводитись, а все, бувало, мовчить. Ба не вельми й розбалакаєшся, коли скрізь тільки й чуєш оте варязьке гер-дер, а вона ж по-їхньому не вміла ні слова. Чужа, й край. І стала Дацка знову хиріти, а тоді, кажуть, упала перед старою навколішки та в плач:

— Пусти погостювати до батька-матері!

Нічого діяти, каже — їдь.

Поїхала Дацка до своєї Родні й сина взяла: це було десь чи не перед жнивами, мала повернутися до першого різдва, але знов занедужала, й, скажу тобі наперед, що більше її так ніхто в Києві й не бачив: певно, не захотіла вертатися в чуже кубло. Тільки Ярополка прислала на друге літо, а ще літ за двоє чи троє найшла на Родню моровиця чи чума-тоді там пів-Родні вимерло: на втіху старій, бо не стало Дацки й усього роду князя Вишеслава, а Родню мав успадкувати Ярополк. Стара ж тільки до цього й прагнула.

Але це сталось через троє чи четверо літ, а того літа стара надумала висватати за твого батька другу жону з Новагорода-Сіверського. А батькові твоєму що? Байдуже-хай буде ще одна жона.

Доньку новгород-сіверського князя Волода звали Ружею. Вона доводилась небогою Мсстишиній матері Красці й була старша за твого батька літ на два: здорова й кремезна діва, наче добрий отрок чи муж; бувало, як сходить на терем, то аж лізниця під нею рипить. Я на тому весіллі не був і не знаю, як там воно було, а Малуша казала, буцім Ружа буркнула після розплітання коси: «В хоромі старої не сидітиму, поставлю собі новий стяг».

Новий хором справді зведено задля Ружі — там вона й просиділа аж до тієї зими, коли переїхала з сином в Іскоростень.

Святослав ціле літо не злазив із сідла. З Києвом ніхто не був ратний, після тієї нашої витяги й Родя прислав борг. Він хоч і переміг твого батька, але десь-то збагнув, що в Києві виріс пазуристий молодий пардус. Та ще страшніший для нього, певно, був Свенельд: Родя боявся, що Щекович одкине уроки й знову заходиться збирати дань, як бувало спрежда, ще за Ігоря.

Тож раті ніде близько не було, і твій батько полював і лісував до самої осені: спершу на кабанів, коли вони найсальніші, тоді на лебедів і журавлів, а вже під дощі й на турів.

А я поглядав скоса на твою прабабу Ольгу і ждав. До батька свого навіть за всеньке літо не з'їздив, щоб якось не наполохати стару.

Вже давно й строки минули, наше холопство пішло на одинадцятий рік, а вона ні кує ні меле. Мені вже почав уриватися терпець. То раніше твій батько тягав мене на влови, а це вже й він про мене забув. Хотів я йому нагадати ту нашу розмову з його бабою, але не зважився його втручати в це. Бува, стара ще розсердиться й передумає. А вона частенько нишком позирала в мій бік.

Розпитую Малушу, питаю:

— Стара мовчить?

— Мовчить, — каже.

Ну, думаю, мовчатиму і я. Побачимо, хто кого перемовчить.

Клопіт у старої був той самий, що й в усі ці попередні літа. Єпископ Адальберт знову товкся в Києві, мене він більше не підбивав на коромолу, а Претич казав, нібито Адальберт їздив до папи римського: мовляв, так чи так не зможемо виманити в них Червенські городи, давай згодимось охрестити задурно, хай, мовляв, у світі побільшає християн, зсмля-бо їхня велика й народу багато А папа нібито сказав на це: Русь і так вельми многа, а якщо охрестимо її, тоді жодна земля не зможе з нею змагатися — треба відірвати од неї бодай Червенські городи, щоб стала слабшою, а ми дужчими.

Обіцяв, обіцяв Адальберт старій, але так з нічим і повернув до Києва, тоді стара знову заходилась миритися з Костянтином-царем.

Кажу пресвітерові Григорію:

— Як же це так? Ви ж наче аж усцикаєтеся — аби тільки ще когось примусити до вашого Христа, а коли хтось іде до вас доброхітно — ви задки, задки та в куші: чините йому всілякі перепони.

Отець Григорій тільки сопе. Земні владики, мовляв, стали вельми зажерливі, дошукуються зиску й із святого хреста.

Ну, а Претич> бачу, радий: стара, каже, й довіку не сторгується за той бісів хрест! І щоразу допитується мене про мої справи: як, та що, та коли?

Кажу — ні кує ні меле.

А він і каже мені:

— Мабути, ми з тобою дали промаху...

— Коли?

— З отим, — каже, — єпископом Адальбертом. Вашому холопству вже пішов одинадцятий рік... Може, сказати Адальбертові, що ти згоден порушити деревлян? А мені в голові засіла одна думка. Я зо два дні носився з нею, а тоді пішов до Претичевого дідинця й кажу:

— Піди мене викажи. Так, мовляв, і так, підбиває Адальберт холопа твого Добриню, щоб зрушив супроти Києва деревлян. А Добриня, мовляв, слухати не хоче.

Він помислив і каже: піди сам.

Кажу: стара відразу здогадається, до чого я це гну, й не повірить, а тобі повірить. Якщо не скине з мене холопських уз, то бодай прожене того єпископа.

Претич помислив, помислив та й пішов. І