Читати книгу - "Похорон богів"

Десь по тижні кличе мене.

— Цс вже, — каже, — скінчивсь урок твого холопства. Як я казала твоєму батькові, так і вчиню. Скину з вас усіх уаи холопства: будете моїми боярами й спомагатимете: Святославові та мені. Ти ж сам бачиш: він зелений, а, я стара — мушу мати на кого спертися...

Вона говорила про своїх братів та небожат, а далі почала нарікати на Свенельда — кажо мені:

— Між нами й вами не повинно бути ріжниці, бо ви такі самі люди, як і ми, а мій молодший брат не хоче цього прийняти. Мусите мені спомогти.

Говорила зі мною як із рівнею, ноначе я вже и справді їй не холоп, а мовби просила ради та допомоги. А я мовчу. Став такий потайний та обережний, що в мені вистоявся якийсь життєвий наряд: ліпше змовчати, ніж сказати. Бо що таке слова? їх створено для заплутування чоловіка чоловіком, цебто для ратної боротьби, а не для приязні та любові. Любов і приязнь видно й по очах. Як підходиш до жінки, то перше слухаєш не слова, а заглядаєш в очі. Бачиш ти, куди я звернув...

Я ще перед цим був під Зоричевим хоромчиком. Отож я тобі казав, що причепив був хустку до сідельної луки, а як повернулися ми назад — розв'язав її і поклав у своїй кліті. А тоді воно якось само повело мене на Поділ. Богуслава вгледіла мене й вийшла, а я збагнув по її очах, що вона мене любить. Кажу-ти боярівна, а я холоп. Каже — знаю. Але й наше боярство, каже, не мед.

А я їй:

— Ти вже не дівчина й не дівка, а діва в літах: не схочеш мене ждати.

Каже — пожду.

А це вже як стара сказала мені про волю, я знову подався до Богуслави на Поділ. Почула вона про цс й зраділа.

— Не радій, — кажу, — бо не можу тебе брати.

— А я, — каже, — ще пожду.

Кажу, довго доведеться ждати. Якщо хто сватає — виходь.

Каже, ніхто не сватає. За чорного сама не піду, а бояр уже не стало: тільки Претич, та й той має жону. Чи йти за чужинця?

— Кажу — не йди. Але якщо стара й справді, кажу їй, дасть мені волю, мені все одно буде не до жони.

— Чому? — питає.

— Бо маю змагатися за волю Деревньої землі, а це ж не рік і не двоє. Ліпше не жди.

— Скільки треба, — каже, — стільки й ждатиму. Думаю собі: до чого ж довели зайди-чужинці навіть наших бояр — ходять по рідній землі, мов неприкаяні! Ярли викурювали їх із сіл. Ну, а з чорними людьми було ще гірше. Спрежда в кожному селі й городі був княжни чи боярський суд, за кожен гріх і переступ була давня правда: за вбивство чоловіка-стільки-то кун, а ще йі право мститися, за вбивство худобини чи за татьбу-стільки-1 о. За все свій наряд. А тепер кожен варяг став тобі суддею... Як тільки може, знущається гридьба над нашими людьми...

Кажу ввечері твоїй прабабі, так, мовляв, 1 так, а вона дивиться на мене, мов на якусь мару.

-Ти, — каже, — пильнуй свого діла. Я, — каже, — не сторож гридьбі. Ліпше дивися, щоб тобі ніхто не встромив перцю під хвіст.

Отака була твоя прабабуся, пухом їй земля.

Ну, а нас із Малушею вона обоярила в листопаді — щойно почав на небі з'являтися Золотий Плуг. Підвела нас до того їхнього бога Тура, що стояв у княжому дворі, й каже до мене:

— Клянися й ходи на роту!

Ну, золота на мені не було, я поклав лише меч під того Змія Горинича, проказую слова клятьби, що буду вірним боярином їй і Святославові, а сам думаю: гай-гай, ліпше візьму на душу смертний гріх, аніж служитиму тобі й твоїм братам Щековичам.

Твій батько подав мені бойового череса й харалужного меча, бо мій був старий і вже геть сточений, а сотник Зігберн Лідулфост підвів мені гнідого коня.

Отак я став боярином Святослава, хоч народився сином велійого жупана Деревньої землі.

А Малуші заплітали косу в хоромі. Стара дала їй шапочку з червоним дном, і мамка твоя стала Ольжиною боярівною.

До Любеча ми з Малушею поїхали на третє різдво. Велій жупан іскоростенський теж став боярином. Я його, вважай, і не впізнав — якийсь біленький, сивсиькиіі діде.

А йому ж заледве минав сорок другий рік...

А батько не впізнав Малушу. Він бачив її востаннє семилітнім дитям, а тепер твоя мамка стала дівкою. Вона підійшла до нього й шепотить:

— Ба-атю...

Він аж затремтів. Та мені й самому в очах защеміло... Такого словами не передаси.

Це відтоді в твоєї мамки село Малушине-стара дала. Мені ж дала село під Путивлем, а твому дідові Маломиру коло Дністра. Щоб якнайдалі від Деревньої землі н Іскоростеня.

Отак-то було...

В літо 1415-евід нашестя Дарія,

а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 421-е,

від убивства ж великого князя Оскола в Києві 21-е,

а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 16-е,

а від різдва грецького бога Христа 903-е.

Породила Хельга-Олена дщерь, і заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька Ольга так: «Не дав мені господь бог сина, щоб посадити його на батьковому столі, — на столі його батька князя великого Владимира. Горе мені!

Не маю тепер ні мужа, ні сина!»

Сказав до неї Ольг: «Назву дщерь твою в ім'я города стольного булгарського Преслава — Преславою. Хай убоїться князь Симеон! А мужа я тобі дам іншого».

Спитала Хельга-Олена: «Кого?» Й підвів Ольг сипа Рюрикового Ігоря й мовив: «Ось він!» І заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька так: «Кого даєш мені мужем? Оцього нікчемного безталанного сироту?»

Був-бо Ігор безвольним і заляканим мужем, а минало йому двадесять і восьмий рік, і ходив тінню за Ольгом, і дерсмсзно тремтів перед ним, боячись прийняти смерть од руки Ольгової, вбив-бо Ольг його батька та Рюрпковпх братів, не смів Ігор слова