Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Не страшно, — відповіла вона, — в світі немає такого дурня, щоб чекав стати двома туси.

Я з самого початку сприймав людей поруч як розумніших за себе, тим більше це стосувалося вродливої Тхарни. Якщо назвати людину розумною означає для неї найвище ствердження, то я, анітрохи не сумніваючись, оголошу її найрозумнішою людиною в світі. Однак я хотів розповісти зовсім не про це, зовсім не про особливо приємний випадок сексу між чоловіком і дружиною, для яких час тече дуже повільно. Хоча мене дражнив запах жіночого тіла, однак я все-таки хотів сказати, що мені важко відразу ж починати зі справи, про яку йдеться. Я наведу приклад для порівняння. Я бачив на озері, як злітають лебеді. Їхня мета — злетіти й піднятись у небо. Однак спочатку вони повинні тягти свої неповороткі до неймовірності тіла й з усієї сили бити крильми та гребти лапами, розганяючись на воді, щоб, зрештою, злетіти в небо.

Отже, я хотів сказати, що одного дня я почав перейматися тим, як повільно минає час на цій землі.

Мені дуже хотілося обговорювати з іншими питання, якими я переймався. Можливо, таке бажання виникло в мене тому, що мені не так легко було перейнятися якимось питанням. Літописець і наставник Хуан, а також іще кульгавий управитель були гарними суперниками в обговоренні питань. Проте літописець завжди був на голову вищий за інших. І от саме в цей момент час почав прискорюватись. За результатами обговорень я був схильний погодитись із думкою літописця. Він вважав, що коли час прискорюється, це зовсім не означає, що сонце починає ходити по небу швидше, і якщо вимірювати час сходом і заходом сонця, він завжди буде незмінним. А от якщо вимірювати час подіями, тоді його швидкість весь час буде різною. На думку літописця, чим більше відбувається подій, тим швидше йде час. А коли час прискорюється, в людини починає голова йти обертом і темніє в очах, як і тоді, коли їдеш на спині в швидкого коня. Я почав розуміти сутність подій з того року, коли в родині Мерці вперше висіяли мак, тож уже звик до того, що постійно всупереч прийнятим правилам відбуваються якісь дивовижні події. Однак за ті роки, що минули після смерті старшого брата, крім того, що я збирав на кордоні податки й відкрив банкірський дім, на землях туси, можна сказати, більше нічого й не відбулося. Після тривалого напруження, спричиненого шалом вирощування опію, а потім найдовшим та наймасштабнішим в історії краю голодом, ці землі розслабились, ніби породілля, і занурились у важкий сон. А туси, ніби ведмеді під час зимової сплячки, кожен заховався у своїй фортеці й не показувався звідти.

Тож на кордоні серед достатньо великої кількості людей, що крутилися тут, не було жодного туси, який би приїхав відвідати мене. Вони й хотіли б, адже тут було багато такого, чого їм варто було б повчитися, однак боялися, адже зазнали великих збитків, посадивши опій слідом за туси Мерці. Тож після голоду вони уникали нас і не хотіли їхати до мене.

Однак у цьому не було нічого видатного, й мої підлеглі вказували мені на блискучі перспективи: прийде той день, коли я одночасно стану і туси Мерці, і туси Ронггонг. Вони також зазначали, що єдину доньку тусині Ронггонг я здобув власною мудрістю, а потім мені ще й пощастило, коли вбивця вбив мого старшого брата.

Найбільше я тішився з того, що дядько часто пише мені листи. І посилав йому один за одним чеки через банкірський дім.

Від дядька ж я отримав дві фотографії.

На одній з них він був разом із покійним панчен-ламою. На другій, що прийшла після того, як він отримав від мене перший чек, він був разом із кількома білими китайськими генералами[146]. Вони стояли на рівній місцині, зарослій невисокою травою, а за спинами в них були розставлені якісь великі речі. Наставник Хуан повідомив мені, що то літаки, або ж залізні птахи, що можуть з неба кидати на голови людей патрони й ядра. Я спитав у наставника Хуана, скільки літаків можна купити на чек у десять тисяч юанів? Мабуть, тільки одне крило, відповів наставник Хуан. Я тоді наказав йому виписати ще десять тисяч, адже мені подобалось, що в небі над Китаєм буде два моїх залізних крила. Дядько писав, що раніше китайський імператор був і нашим імператором, тож тепер китайський уряд — це також і наш уряд[147]. Наставник Хуан зауважив на це, що коли війну буде виграно, ця країна знову стане потужною.

Я спитав його, чи можна якось так зробити, щоб дядько теж мене побачив.

Купити фотоапарат, відповів він, то й уся справа. У ті дні, що я чекав на фотоапарат, мені здавалося, ніби час став іще повільнішим і один день був довшим за три. Нарешті фотоапарат прибув. Наставник Хуан виписав також і фотографа. Відтоді час пришвидшився. Ми зробили велику кількість фотографій у різний час і в різних місцях. Усі просто схибнулися на тому. Однак фотограф не збирався надовго тут затримуватись, тож я наказав Аїру навчитись у нього мистецтву фотографії. Серед моїх улюблених слуг кат був єдиним ремісником, то хто ж, як не він, повинен був вчитися фотографувати? Літописець також просився в мене, однак я не дав згоди. Він сказав, що це також історія. Але я не погодився. То — лише ремесло, і не потрібно залучати до нього рук, що тримають перо.