Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

й життя всієї природи здалося б мені надто жалюгідним, гомін моря уявлявся б мені надто кволим проти якнайглибшого подиху, що здіймав мої груди. Я нахилився до Альбертини, аби поцілувати її. Якби я знав, що зараз умру, то поставився б до цього спокійно або, точніше, подумав би, що це неможливо, бо життя було не поза мною, воно було в мені. Я всміхнувся б поблажливо, якби якийсь філософ сказав, що рано чи пізно настане день, коли мені випаде померти, що мене переживуть вічні сили природи, природи, під божистими стопами якої я всього лишень порошинка; що й по мені існуватимуть круглі, повногруді скелі, море, місячне сяйво, небеса! Як же це може бути, як світ може тривати довше, ніж я, якщо я не загублений у ньому, якщо він, навіки замкнений у мені, ще й далеко не всього мене наповнює, у мені, де, я відчуваю, знайдеться ще стільки місця для сили-силенної інших скарбів, і тому зневажливо звалюю в один кут небо, море та скелі? «Перестаньте, бо я подзвоню!» — гукнула Альбертина, бачачи, що я хочу накинутися на неї з поцілунками. Але я сказав собі, що недарма дівчина запрошує до себе молодика потаєнці, так, щоб не дізналася тітка, і що чия відвага, того й перемога; я був такий збуджений, що кругле Альбертинине личко, осяяне ніби світлом нічника зсередини, набуло в моїх очах незвичайної пластичности і, наслідуючи оберти вогненної сфери, закрутилося, як постаті Мікеланджело, підхоплені нерухомим, але запаморочливим виром. Зараз я спізнаю запах, смак цього незнаного мені рожевого плоду. Аж це я почув ґвалтовний, довгий і різкий звук. Альбертина дзвонила щосили.

Я гадав, що моє кохання до Альбертини не спирається на прагнення фізичної облади. Але коли цей вечір довів мені, що така облада, мабуть, неможлива, і я (хоч при першій нашій зустрічі на узмор'ї гадав, ніби Альбертина зіпсута) по довгому ваганню буцімто дійшов твердого переконання, що Альбертина дівчина дуже порядна (коли через тиждень, повернувшися від тітки, вона сухо кинула мені: «Я вам вибачаю, дуже шкода, що завдала вам прикрощів, але більш ніколи так не робіть»), то я дізнав чогось протилежного тому, що пережив, коли Блок запевнив мене, ніби всі жінки доступні: замість живої дівчини я побачив воскову ляльку; і поступово моє прагнення проникнути в її життя, піти до неї в той край, де минуло її дитинство, прилучитися через неї до спорту відвернулося від неї, цікавість знати її думку щодо того чи іншого не пережила моєї віри в те, що я зможу її поцілувати. Мої марення — а я ж гадав, ніби вони існують незалежно, — покинули її, тільки-но я перестав гріти надію на обладу. Тепер маренням моїм було вільно — залежно від того, котра з дівчат сьогодні надто надила мене до себе, а головне, залежно від того, кого з них я з найбільшою певністю в успіхові міг сподіватися завоювати, — перенестися на першу-ліпшу Альбертинину приятельку і насамперед на Андре. А проте, аби не було на світі Альбертини, може, я не зазнавав би з кожною дниною все більшої втіхи від уваги до мене Андре. Про те, що Альбертина дала мені відкоша, вона нікому не сказала. Вона була одна з тих гарненьких дівчат, які замолоду завдяки своєму повабу, а надто завдяки своєму завжди трохи загадковому чарові, усій своїй незрозумілій гожості, живленій, можливо, запасами життєвої снаги, якими користуються ті, кого не так гойно ущедрила природа, скрізь — у сімейному колі, серед подруг, у світі — мають більший успіх, ніж ті, хто гарніша, ніж ті, хто багатша за них; вона була однією з тих, від кого ще перед їхнім вступом у пору кохання, а надто — коли та пора для них настає, вимагають більшого, ніж вимагають вони, і навіть більшого, ніж вони можуть дати. Альбертина уже в дитинстві звикла до захоплення подружок, зокрема до захоплення Андре, хоча Андре була куди розвиненіша за неї і сама це розуміла. (Можливо, саме несвідома притягальна сила, яку мала Альбертина, і була початком та підставою виникнення ватаги.) Ця притягальна сила відчувалася навіть на відстані, у блискучішому товаристві, де танцювати панну Альбертину запрошувано частіше, ніж дівчат шляхетнішого коліна. Цю безпосажну дівчину, яка жила бідно на ласці пана Бонтана, чоловіка непевного, схильного її спекатися, кликали не лише на обід, а й у гостину люди, якими Сен-Лу погордував би, але які засліплювали своєю пишнотою матерів Розамунди та Андре, жінок дуже багатих, але з ними незнайомих. Так, скажімо, Альбертина жила по кілька тижнів у родині голови управи великої залізничної компанії. Жінка цього фінансиста приймала у себе значних осіб і ніколи не запрошувала на свій «журфікс» матері Андре, яка, хоч і мала її за невігласку, дуже цікавилася всім, що відбувалося в оселі фінансиста. Ось чому вона щороку вмовляла Андре запросити Альбертину погостювати в них на віллі; вона доводила, що це добре діло — дати змогу пожити біля моря дівчині, яка не має коштів на подорож і про яку тітка майже, не дбає; звичайно, мати Андре не сподівалася, що банкір і його жінка, дізнавшись, як вона та її донька гостять Альбертину, будуть про них доброї думки; тим паче, вона не розраховувала, що Альбертина, хоч яка привітна і спритна, доб'ється запрошення для неї чи бодай для Андре на garden party до фінансиста. Але щовечора за обідом, прибираючи погордливої і байдужої міни, вона захоплено слухала Альбертинині розповіді про те, що діялося в замку, коли вона там мешкала, і кого там приймали, хоча мати Андре знала майже всіх у вічі або з імени. Сама навіть думка, що вона має про них невиразне уявлення, точніше, зовсім його не має (вона називала таких людей своїми «давніми знайомими»), викликала у матері Андре тінь меланхолії, — хоча розпитувала вона крізь зуби, пихато і з нехіттю, — і могла б посіяти у ній неспокій та непевність свого становища в суспільстві, якби вона сама себе не підбадьорювала і не «поверталася до реальности», мовлячи метрдотелеві: «Скажіть кухареві, що горошок цупкий». Тоді вона знову віднаходила погідність духу. Вона налаштувалася пошлюбити Андре з чоловіком, певна річ, із путящої родини, але таким заможним, аби вона могла мати кухаря та двох візників. Так вона уявляла підвалини, запоруку міцности становища. Але той факт, що Альбертина обідала в банкіровому замку з тією чи тією дамою і що одна з них запросила Альбертину погостювати у неї взимку, в очах