Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

матері Андре таки підносило Альбертину, але це любісінько вживалось у неї зі зневагою до знедоленої Альбертини, зневагою, посилюваною ще й тим, що пан Бонтан зрадив свій штандар і, за чутками, бувши причетний навіть до «Панами», тягнув тепер руку за урядом. Це не перешкоджало зрештою матері Андре з правдолюбства кидати громи на голови тих, хто нібито вважав, ніби Альбертина низького роду. «Отакої! Роду якнайкращого! Вона з тих Сімоне, що пишуться через одне «н», еге ж!» Звісно, в тому середовищі, де все вирішують гроші, де гожість запорука того, що дівчина матиме вступ до дому, але не тому, що її посватають, Альбертина не могла сподіватися на «пристойний» шлюб, себто не могла скористатися схилянням перед нею, бо воно, схиляння, не надолужувало її вбозтва. А проте сам її «успіх», хоча й не подавав їй матримоніальних сподіванок, все ж будив завидки у деяких злосливих матерів, лютих на Альбертину за те, що її вітала в себе як «рідну дочку» жінка банкіра і навіть мати Андре, з якими вони були заледве знайомі. Ось чому вони казали тим, хто дружив і з ними, і з тими двома дамами, що ті дві дами були б обурені, якби знали істину, знали про те, що Альбертина буцімто розповідає одній (і vice versa)[193] про все, що дізналася про іншу, бувши знеобачки втаємниченою в інтимний бік її життя, буцімто вона роздзвонила силу-силенну маленьких секретів, розголошення яких було б геть-то неприємне для зацікавленої особи. Заздрісниці пускали плітки на те, щоб їх підхопили інші, на те, щоб посварити Альбертину з її опікунками. Але їхні підступи, як це часто буває, провалилися. Надто вже відгонило все завидками, і пліткарки домагалися лише того, що їх зневажувано ще більше. У матері Андре склалася про Альбертину цілком певна думка, і схитнути її було годі. Вона вважала Альбертину за «піддурену», але за добру в душі дівчину, в якої на умі тільки одне, як би догодити іншим.

Хоча така незвичайна славетність Альбертинина не заповідала жодних практичних наслідків, зате вона назнаменувала приятельку Андре ціхою, прикметною для того, хто шукає знайомства, але сам на знайомство не набивається (ціхою, природною з тих самих мотивів у найвищому товаристві, у незвичайно гожих дам), того, хто не хизується своїми успіхами, а, радше навпаки, їх приховує. Альбертина ніколи не казала: «Він пропадає за мною», вона про всіх говорила дуже доброзичливо, немовби запобігала ласки в інших, шукала з ними знайомства. Коли при ній мова заходила про молодика, який за кілька хвилин перед тим осипав її віч-на-віч гіркими докорами за те, що вона відмовилася від побачення з ним, вона мало того, що не хвалилася своєю перемогою, мало того, що нітрохи на нього не гнівалася, а ще й захоплювалася ним: «Він славний хлопчина». їй було навіть прикро, що вона подобається, бо цим викликала досаду в інших, а вона ж народилася, щоб робить людям приємне. Вона так любила робити приємне, що навіть удавалася до брехні, до якої охочі деякі ділові люди, деякі кар'єристи. Цей різновид нещирости, притаманний у зародковому стані багатьом, полягає в тім, що людина не обмежується самим учинком, приємним тій чи тій особі. Скажімо, якщо Альбертинина тітка хотіла, щоб сестриниця їхала з нею з якоюсь нудною візитою, то Альбертина, погодившись, могла б дістати цілковиту моральну втіху через те, що це приємно тітці. Але господарі зустрічали її радо, і вона вважала за свій обов'язок сказати їм, що вона давно мріяла з ними побачитися і що, скориставшися з нагоди, вона попросила тітку, аби та взяла її з собою. Але це ще не все: Альбертина зустрічала там свою подругу, яку спіткала велика рахуба. Альбертина казала їй: «Я боялася, що тобі дуже важко самій, я подумала, що зі мною тобі буде легше. Як хочеш, ходімо звідси кудись іще, я все для тебе зроблю, аби ти лише не журилася» (і тут вона була щирісінька). Але бувало й так, що фальшива мета нівечила мету реальну. Коли Альбертина збиралася просити подругу про якусь послугу, вона задля цього їхала до якоїсь дами. Але, явившись до цієї милої і симпатичної дами, Альбертина несамохіть улягала засаді добування з одного й того самого вчинку множинної користі і, скоряючись найкращій спонуці, вдавала, ніби приїхала ради втіхи побачитися з господинею дому. Господиня була дуже зворушена тим, що Альбертина приїхала здалеку лише з дружніх почуттів. Бачачи, що дама схвильована мало не до сліз, Альбертина любила її зараз дужче, ніж колись. Закінчувалося ж це ось чим: Альбертина брехала, ніби приїхала сюди з дружніх почуттів, але втіха приязні брала над нею таку силу, що вона починала боятися, як би дама не запідозрила нещирости її справді доброзичливого до неї ставлення, якщо вона попросить за свою подругу. Дама може подумати, ніби Альбертина тільки задля цього до неї й приїхала, як воно й було направду, і зробити висновок, що просто собі побачитися з нею Альбертині не хочеться, а це вже дурниці. І Альбертина йшла геть, так і не зважившись попросити за подругу, — достоту як деякі чоловіки, які, сподіваючись на успіх у жінки, бувають надміру запобігливі і, щоб вона не подумала, ніби це запобігливість із корисливою метою, не освідчуються їй у коханні. В інших випадках усе ж не випадало казати, що Альбертина достеменну мету складає у жертву побічній, народженій у перебігу дії, але обидві її цілі були такі між собою несумісні, що аби той, хто розчулився, дізнавшись від Альбертини про першу її мету, почув про другу, його розчулення замінилося б одразу на найглибшу досаду. Далі в нашому оповіданні ця суперечність пояснюється. А поки що наведемо приклад зовсім іншого штибу, як доказ, що такі суперечності дуже часті в найрозмаїтіших ситуаціях. Чоловік оселив свою полюбовницю в місті, де стоїть постоєм полк. Жінка, обізнана багато з чим, ревнує його і засипає його з Парижа розпачливими листами. Аж це коханці випало на один день поїхати до Парижа. Чоловік не може відмовити коханці у просьбі поїхати з нею і бере звільнення на добу. Але він людина добра, думка, що жінка через нього мучитиметься, для нього нестерпна, тож він являється до неї і, заливаючись дрібними слізьми, каже, що, стурбований її листами, він знайшов привід, аби вирватися до неї, втишити її й обійняти. Виходить, він скористався цією поїздкою як приводом, щоб довести своє кохання і полюбовниці,