Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачила Айзан із газети «Трудяга». Сперечалася з нею. Мені не сподобалося, що вона назвала мене росіянкою, і я сказала їй про це. Образ росіянки — не мій образ. Я не знаю, хто такі росіяни! Як вони живуть? Чому вони моляться і яких дотримуються звичаїв? Мені неприємно, коли хтось каже мені, що я росіянка. У мені забагато кровей, вір і часток цього світу. Вона знизала плечима у відповідь і сказала:
— Я тебе не розумію.
Дочка Айзан двадцяти п’яти років працює в гуманітарній організації в Інгушетії. Позавчора, в момент найсильніших боїв, вони обидві опинилися там. У новинах по телевізору сусідки Хазман передали, що російські війська йшли з міста Ґрозного допомагати інгушам близько п’яти годин. Сама ж Айзан із дочкою та іншими жителями Інгушетії кілька годин не могли встати з підлоги й підняти голову — такий був обстріл! В Інгушетії били з установок «Град». Айзан сама особисто бачила багато обгорілих трупів. Усюди летіли осколки.
У нас немає електрики. Дроти перегоріли від грози. Я пишу при спалахах блискавок.
P. S. У мене сильні болі внизу живота. Може, тому що моє взуття пропускає воду і я застудила ноги?
П.
26.06.
Склала іспит на «відмінно». Єдина дівчина, котра вчиться, як і я, своїм розумом, одержала трояк. Староста Ґабі на іспит не з’явилась. У неї тепер є друг серця. Інші студенти з сумними обличчями віддали по 500 р. за трояки.
Готуюся до іспитів з літератури. Дали 48 питань (Карамзін, Пушкін та інші). Удома матеріалів мало — бігаю до бібліотеки. Перечитую Достоєвського та Жуковського.
Сьогодні їздили до Байсарі. Байсарі належать три квартири на одній сходовій кліті: усі цілі, не розбиті війною. В одній із них розташувався журнал під назвою «Кудесник». Я і мама прийшли, постукали. Нам відчинив редактор «Кудесника». З ним ми й почали розмовляти. У цей час до нас підбігла Байсарі. Я її обняла за кавказьким звичаєм і спитала про самопочуття. На що одержала відповідь про швидку смерть (так усе погано). І одночасно з її появою до редакції прийшов іще один персонаж, вусатий і меткий. Він прийшов у «Кудесник» у своїх справах. До Байсарі, коли вона побачила вусатого громадянина, повернувся дар гучної сільської мови, і вона закричала на нас із мамою досить несподівано:
— Що ви тут робите?!
Ми сторопіли. Я стала пояснювати, що ми прийшли до неї й до редактора журналу поговорити про твори. До того ж перед цим Байсарі обіцяла віддати фото. Вона ж сама нас фотографувала! Почувши мою відповідь, Байсарі схопила фотографії з полиці, кинула їх на стіл, так що вони полетіли зі свистом, і сказала:
— Беріть і йдіть!
— Але це не все, — заперечила я. — Тут тільки дві, а де ще фотографія?
Байсарі заявила, що віддала нам її раніше. Але це, звичайно, було неправдою. Редактор журналу, чоловік, почав шукати зникле фото, допомагати нам. Вусатий громадянин сидів мовчки. Господиня апартаментів стала робити зауваження:
— Мій редактор має працювати! Ви його відволікаєте!
Мама показала редакторові нову мою роботу, про мирних чеченців, дітей і старих, які загинули на ринку восени 1999 року. Байсарі, яка раніше заявляла, що вона — правозахисниця, верескнула:
— Нам цього не треба! Ми цим не займаємось!
— А чим ви для Чечні займаєтесь? — запитала я. — Що це за журнал такий, який не хоче допомагати сиротам, у яких мати загинула на восьмому місяці вагітності від обстрілу ракети? Сиріт лишилося семеро! Чеченці! Про них — моя стаття.
— Таких випадків багато! Усім не допоможеш. І писати про це нічого! — Байсарі затупотіла ногами.
Ми пішли. Ніхто не сказав «до побачення», ніхто не підвівся, щоб провести.
Байсарі — часта гостя в Америці. «Мабуть, — у мене майнула думка, — вона поводиться по-американськи».
П.
27.06.
Щоденнику!
Хочу розповісти тобі про одну особу. Ми познайомились у 2000 р. на Центральному ринку. Молода жінка, бідно вдягнена, вагітна, дуже худа й голодна, бродила вздовж торговельних рядів. Вона продавала гас. Я почастувала її ягодами з садів, які продавала або міняла на хліб. Розговорившись із нещасною, я довідалася, що її звати Надя і вона знає Кусум, яка колись могла стати моєю свекрухою. Надя чекала дитину від араба на ім’я Абутальха. Абутальха до війни в Чечні, за словами Наді, був простим студентом і навчався на факультеті іноземних мов.
— Мені було 19 років, — розповідала Надя — коли я вперше закохалася. Мій хлопець був високим, широкоплечим. Красень! Ішов 1999 рік, і про війну ніхто не говорив. Ми одружились, за мусульманським звичаєм, при свідках і Корані, без жодної печатки в паспорті. Потім почалася воєнна кампанія, і до мене вранці приїхав друг чоловіка. Він забрав мене й відвіз до одного з сіл. Мій чоловік нічого не знав про це й усюди шукав мене! Мені ж сказали, що чоловік у курсі й сам відправив мене туди, — мене ошукали. Усього три тижні домашнього щастя. Але я вже завагітніла. Коли війська Російської Федерації захопили гірські села, жінки з того будинку, які готували бойовикам їжу, розбіглись і кинули мене саму в чужому селі голодувати. Я ледве врятувалась від голоду й холоду, вагітна, у якихось чужих людей, що дали мені притулок. Я шукала чоловіка, але мені сказали, що мій чоловік загинув. Минув якийсь час, і я зустріла тих самих жінок, які жили в тому будинку й носили довгий одяг. Вони дуже здивувалися, що мені чогось не вистачало і я непритомніла від голоду. Вони мали великі гроші! Ці жінки, сказавши мені, що є родичками чоловіка, забрали в мене його паспорт — нібито для похорону. Свідки нашого шлюбу загинули у війну, і я навіть не могла довести, що я — його дружина. Адже в документах це не написано!
Потім Надя твердила про те, що її обікрали злодії, і плакала — адже вони вкрали банку з тушкованкою! Її мати теж була засмучена крадіжкою та погрозами місцевих злодюжок.
І ти уяви, Щоденнику, ми сьогодні її зустріли!!! Надину маму. Ту саму фарбовану жінку, яка колись при нас купувала горілку. Ось що вона розповіла:
— Моя Надя закінчила університет. Онукові Михаїлу-Магомеду вже чотири роки! Родичі Абутальхи передали нам з ОАЕ тисячі доларів! Крім того, його друзі приїхали до Ґрозного і купили нам відремонтовану квартиру в мікрорайоні. Моя дочка за підробними документами зуміла оформити пенсію за загиблого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.