Читати книгу - "Викрадачі"

Я дістав з валізки свої власні начерки й на мить гостро відчув, наскільки мені бракує майстерності. Мовчки передав начерки йому.

— Беатриса де Клерваль, а не Жільбер Тома. Ви здогадалися про це?

Він тримав мої начерки в руках. Уперше він одразу взяв у руки річ, яку я пропонував йому.

— Разом із цими ескізами був лист. Я привіз вам копію, аби ви самі змогли прочитати. Для мене Анрі переклав його. Це лист Беатриси до Олів’є, він доводить, що Тома шантажував її й видав одну з її найбільших робіт за свою. Про це ви, як я розумію, теж здогадалися.

Віддав йому згорнені аркуші. Він узяв їх і мовчки дивився. Потім закрив обличчя рукою й стояв так кілька секунд, цілу вічність. Коли прибрав руку, очі дивилися прямо на мене.

— Дякую, — промовив він. Я й не знав — або не пам’ятав, — який у нього приємний голос: звучний, глибокий, привабливий.

— Є одна річ, яку я не здатен зрозуміти. — Я стояв поруч із ним, спостерігаючи, як він переводить погляд з мене на начерки. — Якщо ви підозрювали, що «Леда» — це твір Беатриси, чому ж намагались його пошкодити?

— Не намагався.

— Але ж ви з’явилися туди з ножем, з певним заміром.

Він ледь-ледь посміхнувся.

— Я намагався встромити ножа в нього, а не в неї. Проте я тоді був не в собі.

Тільки тепер я збагнув: портрет Жільбера Тома, який лічить свої монети. Роберт прийшов до галереї один. Так — він вихопив з кишені ножа, швидко розкрив і кинувся вперед, тоді як охоронець, що ввійшов до зали саме в цю мить, кинувся, в свою чергу, на нього. І Роберт подряпав раму картини, сусідньої з автопортретом Жільбера Тома. Можна тільки здогадуватися, що трапилося б з Робертом, при його непевному психічному стані, якби він випадково пошкодив «Леду», свою любов. Одну зі своїх любовей. Я поклав руку йому на плече.

— А тепер ви в собі?

Він відповів урочисто, немов приносив присягу.

— Уже певний час почуваю себе нормальним. Так я вважаю.

— Розумієте, дещо в цьому роді може трапитися з вами знову, чи пов’язане воно буде з Беатрисою, чи ні. Вам потрібно буде відвідувати психіатра і, напевно, психотерапевта, а до того ж приймати ліки. Можливо, все життя — про всяк випадок.

Роберт кивнув. Обличчя відкрите, зосереджене.

— Можу порадити вам іншого психіатра, якщо ви не залишитесь у Вашингтоні. А мені ви завжди можете телефонувати. Перш за все як слід поміркуйте над цим. Ви тут уже давно.

— Ви теж, — посміхнувся він.

Мусив посміхнутися за компанію.

— Мені хочеться побачитися з вами знову вранці. Я приїду рано, тоді ви зможете отримати всі папери про виписку, якщо будете готові. Я повідомлю співробітників, що сьогодні вам можна телефонувати будь-куди, якщо вам це потрібно. — Останнє я вимовив, зробивши велике зусилля над собою: мені дуже не хотілося, щоб він знову торкався життя певної особи.

— Я хочу побачити дітей, — сказав він тихо. — Але їм я зателефоную пізніше, коли оселюся де-небудь. Незабаром.

Він стояв посеред кімнати, зі схрещеними на грудях руками, очі блищали. Тоді я залишив його — він потис мені руку сердечно, хоча й дещо неуважно — і пішов виконувати свої службові обов’язки.

Наступного ранку мені вдалося потрапити до «Ґолденґров» дуже рано, тому що я жив іще за паризьким часом. Роберт, напевно, виглядав мене: він підійшов до дверей кабінету, коли я тільки-но починав свій робочий день. Він уже встиг прийняти душ, поголитися й акуратно одягтися в ті речі, в яких я його вперше побачив; волосся в нього ще не висохло. Вигляд у нього був, як у людини, що прокинулася після столітнього сну. Схоже, сестри дали йому декілька великих сумок, щоб було куди покласти речі, наразі він кинув їх у передпокої. Я все ще відчував обійми Мері, бачив на її руці, коли вона заснула, каблучку. Роберт їй не зателефонував, і я тепер упевнився, що вона того й не бажала. Мені ще прийдеться вирішувати, зрозуміло, чи повідомити Кейт про його виписку.

— Я готовий, — посміхнувся Роберт.

— Упевнені? — запитав я його.

— Якщо я вскочу в якусь халепу, я вам обов’язково зателефоную.

— Перш ніж вскочите в халепу. — Я дав йому свій телефон і повернув його документи.

— Домовилися. — Він узяв клінічні папери, прочитав, підписав без вагань і повернув мені ручку.

— Вам потрібно кудись під’їхати? Може, викликати вам таксі?

— Ні. Я спершу хочу пройтися пішки. — Він стояв у дверях кабінету, його висока постать займала майже весь отвір.

— Знаєте, заради вас я порушив майже всі наші кляті правила. — Я бажав, щоб він це почув, а можливо, просто сам бажав вимовити це вголос.

— Це я знаю, — розсміявся Роберт.

Ми стояли й дивилися один на одного, потім Роберт Олівер поклав мені на плечі руки й рвучко обійняв. У мене ніколи не було ані брата, ані такого батька, який здатен був мене розчавити, ані друга такої міцної статури.

— Спасибі вам за клопоти, — сказав він.

«Спасибі за твоє життя», — хотів я сказати йому, але не сказав. Скоріше: «Спасибі тобі за моє».

Я відпустив його самого, хоча з радістю провів би до воріт: нехай відчує запах ранку, що знову належить йому, побачить розквітаючі дерева вздовж старої під’їзної дороги, що веде до головного корпусу. Роберт попрямував передпокоєм одразу до дверей; я бачив, як він їх відчинив і вийшов на ґанок, підібрав свої сумки й зачинив за собою двері.

А я пішов до його палати. Вона була порожньою, залишилося тільки малярське приладдя — це він дбайливо склав на полиці. Посеред кімнати стояв мольберт із завершеним портретом Беатриси; вона не посміхалася, але немов світилася зсередини. То мав бути подарунок для Мері, подумав я й здивувався, що згоден доставити його за призначенням. Решту своїх картин і малюнків Роберт забрав із собою.

Тепер мені відомо, що я все правильно вгадав у той день. Роберт влаштується десь у новому місці й писатиме картини: пейзажі, натюрморти, живих людей з неповторними привабливими рисами, таких, що здатні старіти — картини, які ще більше попередніх варті прикрасити собою приватні колекції й бути виставленими в музеях. Зрозуміло, я не міг тоді передбачити, що його зліт до тривалої слави буде єдиною звісткою для мене, але