Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

— Вухналі з підків, сер? Так це ж найкраще, найтривкіше залізо, яке лишень буває в нас, ковалів, капітане!

— Я знаю, старий. Ці вухналі зваряться докупи, наче клей з кісток убивць. Швидше! Скуй мені гарнун. Насамперед викуй дванадцять прутків на його стрижень, а тоді скрути, сплети й прокуй ці дванадцять прутків, як сталки в гарпунній линві. Швидше! Я роздиматиму вогонь.

Коли дванадцять прутків були викувані, Ахав власноручно випробував кожен, обмотуючи його навколо товстого, важкого залізного шворня.

— Оцей з вадою! — і він повернув ковалеві останній пруток. — Перекуй його, Перт.

Перекувавши пруток наново, Перт уже хотів був зварювати всі дванадцять прутків у один стрижень, та Ахав зупинив його руку і сказав, що зварить стрижень для свого гарпуна сам. Коли він уже бив молотом по ковадлу, розмірено й важко хекаючи, а Перт подавав йому один за одним розжарені прутки і з роздмуханого шалено горна били вгору прямі язики полум’я, мовчки підійшов парс і, через ковалеве плече нахиливши голову до вогню, неначе безмовно проказував якесь прокляття чи благословення тій праці. Та коли Ахав звів на нього очі, Федаллах відійшов убік.

— Цікаво, що там вичакловують оті люцифери? — промурмотів Стаб, що дивився на них із бака. — Той парс, як сірник, нюхом чує вогонь і сам тхне ним, як ще гаряча поличка в мушкеті.

Нарешті вже скований стрижень розжарено востаннє, і Перт занурив його, щоб загартувати, в барило з водою, яке стояло поряд. Гаряча пара бухнула просто в нахилене Ахавове обличчя.

— Ти що, затаврувати мене хочеш, Перт? — спитав капітан, на мить скривившись з болю. — Виходить, що я сам на себе викував тавро?

— Боронь боже, капітане, але я все ж таки чогось боюся. Цей гарпун не на Білого Кита?

— На білого чорта! Але тепер треба викувати борідки. Їх уже мусиш ти сам зробити. Ось мої бритви: вони з найкращої сталі. Маєш, і щоб борідки були гострі, як ті крижані голки, що січуть обличчя в льодовитих морях.

Якусь мить старий коваль дивився на бритви з такою міною, ніби волів не вживати їх.

— Бери, бери, вони мені не потрібні, бо я тепер не голюсь, не вечеряю і не молюся. І не буду, аж поки… Давай куй!

Кінець кінцем коваль викував стріловидне лезо, приварив його до стрижня і вже збирався розжарювати гарпун для гартування, бо гукнув Ахавові, щоб той присунув барило з водою ближче.

— Ні, ні… тут не води треба. Я хочу дати йому справжній смертельний гарт. Агей там! Тештіго, Квіквегу, Дагу! Що ви скажете, погани? Ви дасте мені стільки крові, щоб покрила оце лезо? — і він підняв залізко над головою.

Троє темних облич поважно кивнули: «Так». У поганській плоті зроблено три проколи, і лезо на Білого Кита було загартоване.

— Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli![158] — нестямно вигукнув Ахав, коли убивче залізо зашкварчало в хрестильній крові.

Потім він передивився принесені з трюму запасні держална, вибрав одне — з горішини-гікорі, ще не обкороване — й припасував його кінець до залізка. Принесли бухту нової гарпунної линви, розмотали й кілька сажнів її дуже туго натягли кабестаном. Ахав натиснув на линву ногою, і вона аж забриніла, як струна на арфі. Тоді пильно обдивився її і, не побачивши ніяких вузликів, гукнув:

— Добра! Тепер кріпити!

З одного кінця линву розсукали, окремі сталки обплели круг чашечки гарпуна, а тоді туго забили в ту чашечку держално. Линву натягли до половини довжини держална і там міцно примотали тонкою шворкою. Тепер держално, залізко й линва стали нерозлучними, як три Парки, і Ахав похмуро рушив зі своєю зброєю на ют. Стук костяної ноги й горіхового держална глухо відлунював на кожній дошці палуби. Та не встиг капітан зайти до каюти, як позаду пролунав тихий, неприродний, напівглузливий і все ж безмірно жалісний голос. Ох, Піпе! Твій незносний сміх, твій погляд, що знічев’я, але без спочинку бігає по всій палубі, твої чудні гримаси — як багатозначно все це відтінювало похмуру трагедію меланхолійного судна і як глузувало з неї!

114

ПОЗОЛОТА

«Пеквод» проникав усе далі й далі в саме осереддя японських промислових угідь, i на ньому розгорялась мисливська гарячка. Часто в спокійну, приємну погоду моряки по дванадцять, п’ятнадцять, вісімнадцять, навіть по двадцять годин підряд не покидали човнів і чи то на веслах, чи то на гребках, чи то під вітрилами ганялися за китами, часом перепочиваючи по шістдесят-сімдесят хвилин, поки кашалот, що пірнув у глибину, вирине. Але всі ці труди дуже скупо винагороджувалися успіхом.

В такі години, під пом’якшеним імлою промінням сонця, погойдуючись цілий день на положистих, неквапних хвилях, сидячи в човні, легкому, немов каное з березової кори, в такому приязному оточенні лагідних хвиль, що лащаться до бортів вельбота, аж муркочучи, ніби коти при коминку, — в такі години мрійного спокою, дивлячись на тиху красу та блиск поверхні океану, забуваєш, що під тією шкірою б’ється тигряче серце, і не хочеться згадувати, що в цій оксамитовій лапі ховаються безжальні пазурі.

В такі години блукача у вельботі переповнює якесь синівське, довірливе, суходільне почуття до моря: починаєш дивитись на нього, як на квітчастий луг, і далекі кораблі, з яких видно тільки вершечки щогл, неначе пробиваються вперед не по високих морських хвилях, а крізь високу траву хвилястих прерій, як тоді, коли на далекому Заході коні піонерів-переселенців виставляють із буйної дивовижної зелені тільки нашорошені вуха, а самі бредуть, зовсім сховані в ній.

Як у розлогих незайманих долинах чи на схилах гір, повитих м’якою синьою імлою, так і тут панує тиша і тихі шелести; ви ладні заприсягтися, що на тій пустелі в радісний травневий день, нарвавши лісових квіток, полягали й заснули потомлені грою діти. І все це зливається з вашим найпотаємнішим настроєм, так що ява й фантазія, стрівшись на півдорозі, проникають одна в одну й утворюють неподільну цілість.

І це мирне, лагідне оточення не могло, бодай ненадовго, не вплинути заспокійливо і на Ахава. Та коли ці таємні золоті ключі, здавалось, відкривали в ньому його власні золоті скарби, досить було йому дихнути на них, як виявлялося, що це-тільки позолота.

О трав’янисті галяви! О безкраї вічновесняні простори душі! На вас — хоча й давно випалених безжальною посухою земного життя, — на вас іще можуть розкошувати люди, як молоді коні, що качаються вранці по свіжій конюшині, і хоч якусь коротку летючу мить відчувати прохолодну росу життя, що