Читати книгу - "Таємна історія"

Близько шостої вечора на наш третій день перебування за містом Френсіс на горищі розшукував банку старих монет, які, за словами бабусі, міг забрати собі, якщо спроможеться знайти, а я обклався подушками канапи на першому поверсі, попиваючи чай із льодом та намагаючись запам’ятати французькі неправильні дієслова в умовному способі (мій підсумковий екзамен із французької мав відбутися менш ніж за тиждень), — і тут на кухні задзвенів телефон. Слухавку взяв я.

Це був Генрі.

— Так ось де ти.

— Так.

Він довго нічого не казав. У слухавці щось тріщало.

— Я можу поговорити з Френсісом?

— Він зараз не може підійти до телефону, — відповів я. — А що таке?

— Чарльз там, мабуть, разом із вами?

— Послухай, Генрі, — вирішив я запитати. — А що це за геніальний задум пригостити Чарльза снодійним?

Відповів він одразу й непривітно:

— Не уявляю, про що ти говориш.

— Ні, уявляєш. Я це бачив.

— Пігулки, які ти давав мені?

— Так.

— Ну, якщо вони в нього, значить, він забрав їх із моєї аптечки.

— А він каже, що це ти йому дав, — промовив я. — Стверджує, ніби ти хочеш його отруїти.

— Нонсенс.

— Справді?

— Він же там, правда?

— Так, — відповів я, — ми привезли його сюди позавчора… — Раптом я зупинився, бо мені здалося, немовби на початку речення почулося обережне, але чітке клацання, так наче хтось паралельно взяв слухавку.

— Так от послухай, — проказав Генрі, — я був би вам дуже вдячний, якби ви його там іще потримали день чи два. Усі чомусь вважають, ніби це має бути страшенним секретом, але, повір, я радий, що він тут зараз не плутається під ногами. За неявку в суд його автоматично визнають винним, але не думаю, що йому реально щось загрожує в цій ситуації.

Мені здавалося, я чую дихання на протилежному кінці дроту.

— У чім справа? — раптом насторожився Генрі.

Певний час ми мовчали в слухавку.

— Чарльзе? — гукнув я. — Чарльзе, ти з нами?

Нагорі хтось кинув трубкою по апарату.

Я піднявся й постукав до нього у двері. Спробував зайти, але було замкнено.

— Чарльзе! — ще раз покликав я. — Впусти мене, будь ласка.

Ніхто не відповів.

— Чарльзе, це звичайний дзвінок. Він зателефонував, нікого не попередивши. Я просто підняв слухавку.

І все одно нічого. Я кілька хвилин постояв у коридорі, на лакованому дубовому паркеті золотом вигравало яскраве пообіднє сонце.

— Їй-Богу, Чарльзе, ти поводишся нерозумно. Генрі не може тобі зашкодити. Ти тут в абсолютній безпеці.

— Хрін там, — пролунала приглушена відповідь з того боку.

Більше мені нічого було сказати, і я спустився назад, до своїх дієслів в умовному способі.

Певно, я заснув на канапі через якийсь час — гадаю, що невдовзі, бо надворі все ще було світло, аж раптом мене вже будив Френсіс.

— Річарде, — проказав він. — Річарде, вставай. Зник Чарльз.

— Зник? — Я сів, протираючи очі. — Але ж куди він міг податися?

— Жодного уявлення. Але в будинку його немає.

— Ти впевнений?

— Я вже все обшукав.

— Він таки десь має бути. Мабуть, у дворі.

— Мені не вдається його знайти.

— Мабуть, ховається.

— Вставай, пошукаємо разом.

Я пішов нагору. Френсіс побіг надвір, грюкнувши за собою літніми дверима.

У Чарльзовій кімнаті панував безлад, а ще на нічному столику знайшлася наполовину випита пляшка бомбейського джину — із запасів бару в бібліотеці. Усі його речі лежали на місці.

Я обійшов усі кімнати на другому поверсі. Піднявся на горище. Абажури та картинні рами, пожовклі від віку вечірні сукні, пошиті з орґанді. Сірі широкі паркетини, зачовгані ногами до розмазаності. Ніби в якомусь кафедральному соборі, промінь сонця потрапляв у вітражне вікно на фасаді будинку, і в ньому зависав пил.

Я спустився запасними сходами, присадкуватим лазом заледве метр завширшки, що викликав відчуття клаустрофобії, і вийшов на ґанок через кухню та комірчину для прислуги. Звіддаля на алеї стояли Френсіс і пан Гетч, який щось йому розповідав. Я ніколи раніше не бачив, щоб пан Гетч багато говорив, а зараз йому ще й, очевидно, було ніяково. Він раз по раз проводив рукою по голові й нібито вибачався та щулився при цьому.

Ми зустрілися на зворотному шляху Френсіса додому.

— Ось, тут такий поворот… — він мав дещо приголомшений вигляд. — Пан Гетч каже, що десь півтори години тому дав Чарльзові ключі від свого фургона.

— Що?

— Каже, Чарльз прийшов до нього й заявив, ніби має одну справу. Пообіцяв повернути машину за п’ятнадцять хвилин.

Ми перезирнулися.

— І куди він, по-твоєму, міг податися?

— Звідки ж мені знати?

— Гадаєш, світ за очі гайнув?

— Ну, складається таке враження, правда?

Ми повернулися до будинку, похмурого в присмерках, і сіли під вікном на довгому дивані-ліжку, на який згори було накинуте простирадло. Тепле повітря пахло бузком. Десь там на протилежному краї двору пан Гетч намагався завести газонокосарку.

Френсіс склав руки на спинку дивана й поклав на них підборіддя. Він дивився у вікно.

— Не знаю, що робити, — промовив він. — Ти ж розумієш, що Чарльз викрав фургон?

— Може, він його ще поверне?

— Боюся, що він потрапить в аварію. Або його зупинить поліція. Готовий закластися, що він зараз в дупель. Це останнє, чого йому бракує, — затримання за водіння п’яним.

— Може, нам варто поїхати його пошукати?

— Я не маю ані найменшої гадки, звідки починати. Він може зараз бути на півдорозі до Бостона.

— А що ще можна зробити? Сидіти й чекати, поки хтось зателефонує?

Спершу ми об’їхали всі навколишні бари: Farmer's Inn, Villager, Boulder Tap і Notty Pine. Notch. Four Squires. Man of Kent. Стояв шикарний літній вечір із присмерковим серпанком у повітрі, і стоянки перед усіма закладами були забиті транспортом, але ніде ми не бачили фургона пана Гетча.

Абсолютно навмання ми зазирнули в алкогольний супермаркет State Liquor Store. Безлюдні яскраві проходи, в яких батареї сяйливих ромових пляшок («Лотерея тропічного острова!») змагалися за клієнта з понурими, аптекарськими рядами горілки та джину. Під стелею крутилася картонка з рекламою винних напоїв. Покупців у магазині не було, і тільки старий огрядний вермонтець із татуюванням оголеної жінки на передпліччі сперся об касову стійку й теревенив із пацаном, що працював у міні-маркеті по сусідству.

— Коротше, — почув я фрагмент їхньої неголосної розмови, — той чувак витягує обріз. Емметт стоїть тут поруч зі мною, от прямо на моєму місці зараз. «У нас немає ключів від каси», — говорить він, а чувак натискає на спусковий гачок, і Емметтові мізки… — махнув продавець рукою, — заляпують усю ту стіну…

Ми