Читати книгу - "Джозеф Антон"

у всьому винна фетва, і якщо це затягнеться, то й не знати що далі робити. Дівчина зателефонувала у школу, вдаючи Кларису, і сказала, що він прийде пізніше, бо йому треба до лікаря. В школі відчули, що щось негаразд, зателефонували Кларисі, і вся брехня одразу випливла на поверхню. Клариса мала розмову з Мегрою, мамою Еві, і, певна річ, мила жінка індійського походження була просто ошелешена.

Зафар з’явився у школі аж під обід, і йому там дали добрячого прочухана. Перепало йому від батьків, які найближчим часом заборонили користуватися автомобілем. Оце його зникнення, коли він знав, наскільки тривожитиметься батько, лишень доводило, що він зайшов дуже далеко. Раніше він був добрим і розважливим хлопцем. А тепер — перехідний підлітковий вік.

Він повечеряв віч-на-віч із Зафаром у ресторані, і це допомогло. Розумів, що це треба робити постійно, тож почувався дурнем, що не збагнув цього раніше. Зафар переживав за свого майбутнього брата. Ти вже не молодий, тату, тому він виростатиме, так само як і я, у непростих умовах. Йому дуже хотілося привести Еві до будинку на Бішопс-авеню. Проте два тижні потому він був просто вбитий горем. Еві, яка здавалася йому настільки близькою, бо також походила з наполовину індійської родини, віддала перевагу його найліпшому другові Тому. «Гніватися на когось я можу хіба що кілька годин», — сказав він зворушливо. Намагався товаришувати з ними обома (і це йому вдалося; Еві й Том залишилися його найближчими друзями). Проте все це вивело його з рівноваги і серйозно вплинуло на успішність у школі. Мусив братися за розум. Іспити другого рівня — не за горами.

Два тижні потому Зафар знову сів за кермо і майже одразу потрапив в аварію. Зателефонував о чверть на десяту ранку; аварія сталася на розі Бішопс-авеню і Вашинґтон-роуд, однак його ув’язненому татові не дозволялося робити того, що мав би зробити кожен батько, -якнайшвидше дістатися до місця пригоди й переконатися, що з сином усе гаразд. Натомість мусив залишатися в тюрмі і хвилюватися, тоді ж бо як до Зафара поквапилася Елізабет. Хлопцеві пощастило: розбитий ніс і розсічена губа, жодних серйозних травм чи переломів. Саме

Зафар виявився винуватцем ДТП. Намагався обігнати авто, що показувало поворот праворуч, але вдарив те авто й зніс невисокий садовий паркан. Місцева поліція припускала, що він міг учинити наїзд і навіть убити людину, і його притягатимуть до відповідальности за небезпечне водіння авто (проте, зрештою, цього не сталося). Тим часом у будинку на Бішопс-авеню захисники, втішаючи його батька, казали слушні речі: «Та він дуже швидко їздить, рано чи пізно це мало статися».

Він зателефонував Кларисі, а вона зателефонувала до школи. Відтак телефонував схвильованому Зафарові й намагався телефоном заспокоїти і підтримати його, говорив звичайні речі, які в таких випадках кажуть: що це йому стане доброю наукою, що тепер він їздитиме обачніше, й таке інше. «Мабуть, уже вся школа знає про мою аварію, — сказав він сумовито. — Хлопці зі школи минали мене й усе бачили». На вихідні відбував покарання, писав листа до пані, якій зніс паркан, за ремонт якого його тато мусив заплатити.

Зафар отримав надзвичайно скромні результати іспитів другого рівня, й стало цілком зрозуміло, що у цьому випробувальному забігу він виявив себе дуже погано. Дві «С», а з англійської навіть <Ф». Він спересердя сказав Зафарові: «Якщо не виправишся вже найближчим часом, то не бачити тобі ніякого університету. Ти пливеш за течією».

* * *

Закінчив індійську антологію. Написав передмову, яка не всім сподобається в Індії, бо мала політично некоректні місця, де йшлося, що всі найцікавіші твори індійських письменників написані англійською мовою. Увесь вечір з Анітою і Кіран Десаї[220] він розмірковував над правдивістю свого твердження. Вони довго шукали сучасні тексти мовою гінді і не знайшли нічого вартого уваги для перекладу англійською. Інші, з ким він говорив, називали кіль-ка, на їхню думку, гідних імен: Нірмал Верма, Магасвета Деві, а на півдні, можливо, О. В. Віджаян і Ананта Мурсі, та все ж таки це не найкращі часи для індійської літератури національними мовами. Тому його думка, напевно, справедлива чи принаймні варта уваги й обговорення, проте відчував, що її піддадуть критиці; так і сталося.

Через два дні після того, як вони з Елізабет завершили антологію, мало що бракувало, аби поліцейські відправили когось на той світ.

Він саме працював у своєму кабінеті над «Землею під її ногами», коли почув страшенний різкий грюкіт і побіг донизу, де побачив усю групу захисту в передпокої з приголомшеним і, треба сказати, винуватим виразом обличчя. Один з найкращих офіцерів теперішньої групи захисту, сивочолий, ввічливий, довготелесий Майк Меррілл, випадково вистрелив зі свого пістолета. Він чистив зброю і не помітив, що в магазині залишилася куля. І та куля перетнула поліцейську вітальню, продірявила зачинені двері, пролетіла передпокій і добряче попсувала стіну віддалік. Тільки за щасливим збігом обставин нікого не опинилося на її шляху. Не було там прибиральниці Беріл, кандидатуру якої схвалила Спеціальна служба (і яка за сумісництвом, як він здогадувався, була коханкою Діка Старка, аякже, одруженого чоловіка); того дня вона не працювала. Елізабет також пішла з дому, й Зафар був у школі. Тому всі залишилися живими й неушкодженими. Через той випадок щось таки перевернулося в ньому. А якби повз двері проходила Елізабет чи Зафар? У будинку за кілька місяців з’явиться немовля, аж тут літають кулі. Його навідують друзі. Це може повторитися будь-коли.

— Зброї, — сказав він уголос, — у моєму будинкові більше не буде.

Майк заціпенів і раз-по-раз просив вибачення. Його відкликали з групи захисту, і він більше не приходив. Новий офіцер групи захисту Марк Едвардс намагався його заспокоїти:

— Надалі зброя чиститиметься і перевірятиметься тільки навпроти бокової стіни будинку, а не біля внутрішніх дверей. Усе це сталося через порушення правил безпеки поводження зі зброєю.

Ага, сказав він, наступного разу ви продірявите бокову стіну будинку і вб’єте когось із сусідів? Ні, красно дякую. Він настільки їм довіряв, що й подумати не міг про таку помилку, але це сталося, і його довіру просто так не повернути.

— Я не хочу, — сказав він, — мати у своєму будинку озброєних людей.

Його справою у Скотленд-Ярді тепер займався старший детектив Френк Армстронг (який опісля стане особистим охоронцем Тоні Блера, відтак помічником комісара поліції, «відповідальним за всі операції» і, по суті, очільником усієї поліції Лондона). Зустріч з Армстронгом запланували аж