Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Метью міцно стиснув губи.

— У мене все не йде з голови твій приятель Джордано Бруно: «Бажання підштовхує мене, а страх стримує». Я не боюся твоєї сили, твоєї влади — нічого, чим би ти сподівався мене залякати, — сказала я. — А чого боїшся ти, Метью?

Його губи винувато доторкнулися до моїх. Цей легенький поцілунок, а ще вихор, що гойднув мої спідниці, засвідчили, що Метью визнав за краще втекти, аніж відповісти на моє запитання.

30

-Заходив пан Габермель. Твій посібник — на столі, — сказав Метью, не відриваючи погляду від схематичного плану Празького замку, котрий він якимось чином роздобув у імператорських архітекторів. Упродовж кількох останніх днів Метью тримався від мене на поштивій відстані й усю свою енергію скерував на розвідування таємниць системи охорони палацу, щоб її здолати. Попри пораду Авраама, яку я належним чином передала своєму чоловікові, Метью все одно віддавав перевагу агресивній стратегії. Він хотів, щоб ми поїхали геть із Праги. Якомога швидше.

Я підійшла до нього збоку, і він поглянув на мене неспокійними голодними очима.

— Це лише подарунок. — Я поклала рукавички і міцно поцілувала його. — Моє серце належить тобі, пам’ятаєш?

— Це не просто подарунок. Його принесли разом із запрошенням на полювання. Завтра. — Метью огорнув руками мої стегна. — Гелоуглас поінформував мене, що ми це запрошення приймаємо. Він знайшов шлях до імператорських покоїв: спокусив якусь бідолашну служницю і та показала йому еротичну колекцію Рудольфа. Палацова варта або полюватиме разом із нами, або дріматиме. Гелоуглас вважає, що кращого шансу дістатися до книги ми не матимемо.

Я глянула на робочий стіл Метью, де лежав іще один пакуночок. — А що то таке — ти знаєш?

Він кивнув, простягнув руку і підняв пакунок.

— Ти увесь час отримуєш подарунки від інших чоловіків. А цей — від мене. Простягни руку. — Заінтригована, я зробила так, як він сказав.

Метью втиснув у мою долоню щось гладеньке й кругле, завбільшки з невеличке яйце.

Малесенькі саламандри наповнили мою долоню, і довкола яйця закрутився холодний та важкий металевий потік. Саламандри були зроблені зі срібла й золота, а в їхні спини було вмонтовано невеличкі діаманти. Я підняла одну з істот — і вони враз утворили ланцюжок, з’єднавшись головами і переплівши хвости. А в моїй долоні лежав рубін. Дуже великий і дуже червоний рубін.

— Як гарно! — Я з вдячністю поглянула на Метью. — А коли ти встиг його купити? — спитала я, бо такі ланцюжки не тримали в запасі для перехожих покупців.

— Він уже деякий час у мене був, — зізнався Метью. — Мені прислав його батько разом із триптихом. Просто я був не впевнений, що він тобі сподобається.

— Звісно, він мені подобається. Між іншим, саламандри мають стосунок до алхімії, — сказала я, іще раз поцілувавши Метью. — До того ж, яка жінка заперечуватиме, коли їй подарують ланцюжок два фути завдовжки, складений із золото-срібно-діамантових саламандр, та ще й рубін такий великий, що ледь поміститься в філіжанку для кави?

— Саме ці саламандри подарував мені король, коли я повернувся до Франції наприкінці 1541 року. Король Франциск вибрав палаючих саламандр своєю емблемою, а девізом — вислів «Я живлю, плекаю — і убиваю». — Метью розсміявся. — Кіту ця пихата й зарозуміла фраза так сподобалася, що він навіть переробив її для власних потреб: «Те, що живить мене, мене ж і вбиває».

— Кіт, безсумнівно, є демоном-песимістом, який вважає, що склянка скоріше напівпорожня, аніж наполовину повна. — Я штрикнула одну з саламандр, і в ній замерехтіло світло свічок. Я хотіла було дещо сказати, але передумала й замовкла.

— Що? — спитався Метью.

— А ти нікому не дарував оце раніше? — спитала я, здивувавшись власній вразливості, особливо після позавчорашньої ночі й конфлікту, який завершився на мою користь.

— Ні, — відповів Метью, накриваючи рукою мою долоню і скарб, що в ній лежав.

— Вибач. Я знаю, це смішно, особливо, зважаючи на поведінку Рудольфа. Не треба було питати, от і все. Просто коли даруватимеш мені що-небудь, що ти дарував своїй колишній коханці, скажи мені.

— Я ніколи не подарую тобі того, що вже комусь дарував, серденько. Метью почекав, поки я зустрінуся з ним поглядом. — Твій вогнедишний дракон нагадав мені про подарунок Франциска, тому я попрохав батька вивудити його зі своїх схованок. Колись я носив його. Але відтоді він вже давно лежав собі в коробці.

— Це — прикраса не на кожен день, — сказала я і спробувала засміятися. Але у мене нічого не вийшло. — Не знаю, що на мене найшло.

Метью нахилив мене до себе й поцілував.

— Моє серце належить тобі, так само як і твоє належить мені. Ніколи в цьому не сумнівайся.

— Не буду.

— От і добре. Бо Рудольф робить все, щоб зморити нас і розсварити. Нам слід бути насторожі й не втрачати голови. А коли зробимо свою справу — відразу ж вшиємося к бісу з Праги.

Слова Метью не йшли з моєї голови увесь наступний день, коли ми разом із найближчими придворними Рудольфа вибралися вдень на полювання. Планувався виїзд до імператорської мисливської хижки біля Білої гори, щоб постріляти оленів, але важкі сірі хмари затримали нас у палаці. Йшов уже другий тиждень квітня, але весна не поспішала до Праги, і подеколи зривався сніг.

Рудольф підкликав Метью до себе, залишивши мене на поталу придворним жінкам. Вони відверто висловлювали свою цікавість і абсолютно не тямили, як зі мною бути.

Імператор із компаньйонами пили багато вина, яке їм подавали слуги. Зважаючи на високу швидкість майбутньої погоні за здобиччю, я пожалкувала про відсутність обмежень на питво та верхову їзду. Стосовно Метью я особливо не хвилювалася. По-перше, він помірно вживав алкоголь, а по-друге, навіть коли його кінь вдарить об дерево, можливість загибелі Метью була мінімальною.

Прибули двоє чоловіків з палями на плечах, що слугували сідалом для кількох чудових соколів, які сьогодні мали полювати на птахів. Підійшли іще двоє, несучи одного птаха з головою в каптурі та смертельно небезпечним загнутим дзьобом. Перисті лапи птаха створювали враження, немов він вдягнений у чоботи. Птах був гігантських розмірів.

— Ага! — вигукнув Рудольф, радісно потираючи руки. — Оце — мій орел, Августа. Мені хотілося, щоб його побачила Ля Діоса,