Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

Одним з головних завдань політичних угруповань є провадити роботу серед громадянства, працювати над його політичним виробленням. Якщо вибори дають поштовх до такої діяльности, то з цього вийде незаперечна користь. Хоч різні угруповання даватимуть громадянству не тільки здорові, але і шкідливі ідеї, правильні й помилкові концепції, правдиві та неправдиві інформації, то можна сподіватися, що в кінцевому висліді переможе те все здорове, що відповідає потребам і кращим прикметам нації. А ідейно-політична настанова народу — це основне питання визволення та цілого майбутнього нації. Тому добра праця і здорове змагання в цій ділянці — найважливіші в усій політичній роботі.

Це стосується теж до політичної діяльности серед українства на чужині, бо воно є частиною всієї української нації та має важливі завдання в цілості визвольної боротьби. Воно ж творить органічний національний ґрунт для існування і розвитку українського політичного життя на чужині. Тому добре плекання цього ґрунту є основним завданням політичних організацій. Запровадження інституції загальних виборів у нашому політичному житті за кордоном буде для нього дуже корисним. Зокрема через те, що загальні вибори пожвавлюють взаємодію громадянства та політичних середовищ і одночасно конкретизують його вислід.

Противники виборів послуговуються м. ін. твердженням, що еміґрація та «пересічний» еміґрант не мають права вибирати політичного центру, який би керував українською політичною дією за кордоном та репрезентував українську визвольну справу перед чужинним двітом. Центр, мовляв, покликаний загальними виборами на чужині, може очолювати і репрезентувати тільки саму еміграцію, але не може діяти й виступати від імени українського народу. Це твердження підтримують ще додатково аргументом, що склад нашої еміґрації за територіяльним походженням надто однобічний і тому еміґрація не може заступати справ цілої нації. Ці арґументи проти виборів мають метою захищати тезу, що повноцінним політичним центром за кордоном є і мусить залишитися єдино УНРада і її Виконний Орган.

Питання щодо ролі та компетенцій еміґрації не можна розглядати абстрактно, бо в різних конкретних випадках відповіді будуть різні. Поскільки поневолені большевизмом народи позбавлені всякої спроможности свобідно виявити свою волю, то їхні еміґрації мають куди більші політичні зобов'язання, ніж в інших випадках. Еміґрація мусить всебічно використовувати ту свободу і всі можливості, яких не має народ на власній землі, та всіми силами працювати в різних ділянках, зокрема провадити національно-визвольну, політичну акцію. Зобов'язання еміґрації визначуються передусім потребами нації, обставинами у батьківщині та спроможностями на чужині.

Чи якась еміґрація, як цілість, або її частина, є політичною еміґрацією, чи ні, це залежить передусім від її кожночасного стану і діяльности, а менше від причин її виходу з батьківщини. Еміґрація, що на початку була тільки заробітчанською й поселенчою, може стати політичною, якщо вона, відповідно до потреб і обставин цілого народу, провадить національно-політичну роботу. Так само колишня політична еміґрація перестає такою бути, якщо вона не виконує відповідних політичних завдань. В цьому відношенні функція має більше значення, ніж сама ґенеза.

Вибирати Закордонний Центр мало б, за нашим проектом, усе українське політично-активне громадянство на чужині. Вже сама участь у таких виборах визначує кожного виборця як члена національної, політичної еміґрації, бо люди, байдужі до національно-політичних справ, до виборів не підуть. До того не участь у виборах нерозривно пов'язується з конкретним засвідченням кожного виборця, що він бере на себе частинку спільного національного обов'язку.

Треба пам'ятати, що вибори, творення виборного Закордонного Центру, як і ціла закордонна політична акція, мають одну мету: служити українській нації, зокрема її визвольній боротьбі, та для неї збирати, організувати і якнайуспіпініше застосовувати енергію, засоби і всі сили українства на чужині. Служити ж своїй батьківщині, зокрема, коли вона змагається за своє існування і за волю в боротьбі проти найгіршого ворога всього людства, — є обов'язком кожної людини української кров й, незалежно від того, чи вона має другу, прибрану батьківщину, чи ні. Коли б тільки всі хотіли виконувати цей обов'язок та жертвувати для нього відповідну частину своїх сил і праці. Про це повинні дбати всі організовані національні сили, а політичні — передусім.

З цього погляду територіяльне походження еміґрантів не має принципового значення. Обставини, в яких український народ веде визвольну боротьбу, зобов'язують кожного українця виконувати ті функції, до яких він має більші можливості, ніж решта народу. Ніхто з українських патріотів в Україні не узалежнював би ролі еміґрації у вільних змаганнях від територіяльного походження, вважаючи такий підхід цілком невмісним. Навпаки, український народ під большевицькою займанщиною надіється і жде, що ціла українська спільнота на чужині об'єднаними зусиллями розгортатиме якнайсильнішу і всебічну визвольницьку акцію. Відомі ж неоднократні крайові заклики до еміґрації в тому відношенні.

Деякі політичні угруповання на чужині мають цілком інший підхід до питань закордонної політичної дії. Вони розглядають її м. ін. не з погляду обов'язку супроти визвольної справи, тільки під кутом набування прав до політичного керівництва і репрезентації, не тільки в засягу актуальної закордонної акції, але передусім на майбутнє, в Українській Самостійній Державі. Для них кожна політична діяльність має бути відскочнею (трампліном) для здобуття найдогідніших групових і персональних позицій.

Це наставлення виявляється особливо різко і шкідливо, коли йде про формування політичного центру. На першому місці ставиться питання репрезентації, якнайбільших і виключних прероґатив, хоч вони звичайно залишаються на папері. Якщо центр — то обов'язково мусить бути уряд з президентом і міністрами. А що найважливіше, такий центр має автоматично стати першим, бодай тимчасовим, парляментом і урядом в Українській Державі. Коли такі питання, позбавлені політичної актуальности та реального змісту, відсувають в тінь вимоги живої політичної діяльности і намагаються перейти до денного порядку над діючими факторами визвольної боротьби, над її рушійними ідеями й силами, то це свідчить недвозначно, що декому йде не про служіння визвольній справі, тільки про політичне використання її. З такого розуміння цієї проблеми проходить теж заперечення права еміґрації вибирати Закордонний Центр, немов би він творився з метою, щоб бути владою в Україні, встановляти закони обов'язуючі в майбутній Українській Державі, а не, щоб очолювати й вести закордонну визвольну акцію об'єднаними зусиллями усього українства на чужині, та в єдності з визвольною боротьбою на Рідних Землях.

Проект творення Закордонного Центру шляхом загальних виборів стріне, мабуть, найсильніший спротив у колах УНРади. Згуртовані в ній партії стоять на становищі, що Українська Національна Рада та її Викопний Орган творять Державний Центр, який єдиний є компетентний очолювати і репрезентувати українські самостійницькі змагання.

Насправді ж УНРада вже давно стала тільки міжпартійним центром тих угруповань, які беруть