Читати книгу - "Коли курява спаде"

Можливо, саме через ці два слова я й не відчув сильного болю, тож сказав іншим:

— Він влаштував собі похорон у воді.

— Паничеві не варто дуже побиватися.

— Тепер нам не потрібно їхати до Чунціну.

— Ми ж не знаємо, з ким нас хотів познайомити дядько.

— Генерал у листі не запрошував нас.

— Я не хочу більше виділяти їм гроші на купівлю літаків.

Через кілька днів японці капітулювали.

Казали, що короткі на зріст японці піднялись на якийсь корабель і визнали себе переможеними[148]. А дещо згодом між червоними китайцями й білими китайцями знову почалася війна[149]. Обличчя наставника Хуана пожовтіло ще сильніше й він почав кашляти, причому іноді навіть відхаркував кров’ю. Він казав, що це не через хворобу, а через любов до цієї держави. Я не знав, чи він говорить це щиро, однак я знав гіркоту від втрати дядька. Іноді, коли я дивився на його фотографію, мені починало пекти очі, а потім з них бігли й капали сльози. Я вигукував: «Дядьку!» — і тоді мені пекло навіть кишки.

Він не відповідав мені, а залишався на фотографії, показуючи посмішку заможної людини. Він не встиг навіть повернутися до Індії. Спершу він казав, що коли повернеться до Індії, то перепише заповіт і передасть мені в спадок усе своє дорогоцінне каміння, що зберігається в Англійському банку Калькутти. Пару разів Тхарна навіть казала, що бачила те каміння уві сні. Однак тепер усе пропало, адже усі їх, згідно з невиправленим заповітом, отримає дружина бідного англійського барона.

Через це моя дружина відчувала глибоку прикрість, що ми не виїхали до Чунціну трохи раніше.

А не виїхали ми раніше тому, що боялися тамтешньої спеки. У родині Мерці був випадок, коли один з наших предків поїхав до Нанкіну, однак помер дорогою від спеки. Тому всі туси, які їхали в китайські землі до імператора, вирушали восени, а поверталися весною, щоб уникнути вбивчої жари китайського літа. Однак, гаразд, я не хочу більше про це говорити. Я хочу тільки сказати, що після смерті дядька час знову прискорився. Коли ставалась одна подія, за нею відразу ж наставала й друга. При цьому і час, і події тільки прискорювались, ніби вже ніколи не могли сповільнитись.

Протягом зими я все глибше й глибше занурювався в скорботу за дядьком — очі в мене сльозились навіть від вітру й було тоскно на душі.

Батьки продовжували писати мені сповнені нарікань листи. Необізнаній людині збоку могло здатися, що це пришелепуватий син зовсім забув про своїх батьків, закинутих у старому, схожому на фортецю замку, а не вони самі змусили мене покинути родину.

Я не хотів зважати на них.

Одного разу, коли я лежав у ліжку й дивився на небо за вікном, я знову згадав дядька й по моїх щоках потекли сльози. І от раптом я побачив його. Він сказав мені, що його понесла велика вода, а потім його душа дісталася широкого моря. Тепер, коли світить ясний місяць, він може йти, куди схоче. Я спитав, чи це означає, що в нього виросли такі крила, як у літака. У відповідь я почув, що душа може потрапити в будь-яке місце й без крил. Він сказав мені, що не потрібно так сильно побиватися, адже в роду Мерці від самого його заснування, мабуть, ще не було людини, щасливішої за нього. З того дня скорбота зникла з мого серця.

Прийшло чарівне літо, і коли я знову згадував дядька, то вже не сумував, а уявляв, як-то може виглядати море.

Тхарна захотіла дитину, й ми вже довго та старанно працювали над цим. Коли ми тільки почали жити разом, вона боялася зачати сина-дурника, тому ковтала багато рожевих пігулок. Тепер же вона почала непокоїтись через те, що не могла зачати від мене сина. Через це наше ліжко по завершенні дійства виглядало руїнами. Завжди вона заводила мене, і чим більше я не хотів, тим завзятіше вона діяла. Щоразу, коли я бачив її наполегливе і водночас налякане обличчя, у мене пропадав будь-який настрій. Однак вона все одно, мов змія, заводила мене. Це зовсім не означало, що вона почала дужче мене кохати, ніж раніше, ні, просто вона все більше переконувалась у тому, що я — не такий уже й дурний дурень. Вона тільки хотіла затягти