Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

− Ну, навряд чи, − посміхаюся, простягаючи йому келих.

− Так я й повірив, − взявши вино, він сідає в одне з крісел біля вогню. – Ну, і про що ти хотів поговорити? Те, як мені діяти в Аделхеї, ми з тобою вже неодноразово обговорювали. До речі, а чого це ти раптом Мартана зі мною відправляєш? І надовго?

− Він сам захотів, − знизую плечима, теж сідаючи в крісло. – Запропонуй йому посаду воєначальника. Може, і назавжди тоді залишиться.

− Та вже запропоную, − вдоволено посміхається Адлар, відкидаючись на спинку крісла. – Уявляю, як тебе «потішило» його побажання. Особливо тепер, коли треба вистежити таку гниду, як Танрагос. З Мартаном у цій справі мало хто зрівняється. А Бранн твою Міну цілодобово стереже.

− Гниду і вистежувати не доведеться. Він сам з'явиться. Міну в столиці багато хто бачив, тож дізнатися про неї Танрагосу не буде важко. І йому знесе дах остаточно, як тільки він зрозуміє, що вона тепер моя. А тоді можливі два варіанти. Він або з'явиться до мене сам і вимагатиме її повернути, в чому я, чесно кажучи, сильно сумніваюся, бо гниди рідко діють так відкрито, коли бояться за свою шкуру. Або спробує пробратися до палацу і викрасти її. Другий варіант для мене навіть кращий. Можна без зайвих розмов цій мерзоті кишки на горлянку намотати. Я йому навіть дві лазівки залишив на вибір, щоби до правильного рішення підштовхнути.

− А що робитимеш, якщо все-таки припреться відкрито? – скидає брови брат. — Якби ти своє Зайченя учора вмовив на вінчальний обряд, міг би вже за один лише натяк на загрозу їй вирвати горлянку її виродку колишньому. І ніхто б навіть слова поперек не сказав.

Треба ж який розумний.

− Якби твоя Торі тебе не кохала і нажахано тряслася від одного виду ритуального кинджала в чоловічих руках, ти б її вмовляв? − огризаюсь я.

Брат замовкає знічено.

− Трясця. Вибач. Я не подумав про це. Сильно вона злякалася?

– Достатньо, щоб я зрозумів, наскільки марними будуть будь-які вмовляння. А змушувати її силою, після всього, що вона пережила… простіше самому вдавитися.

Видихнувши, стомлено відкидаюся на спинку. Дивлюся, як язики полум'я пожирають чергову дровеняку.

– Ні. Ну, змушувати, ясна річ, не треба, – примирливо підіймає долоні Адлар. − А чого це ти вирішив, що вона тебе не кохає? Вона тобі це казала?

– Ні. Але чого я маю думати інакше? − повертаюся до нього. − Подумай сам. Вона рвалася втекти від мене за першої ж нагоди, поки я не присягнувся їй, що відпущу, як тільки вона захоче. І залишитися погодилася лише заради зцілення. А тепер от ще й тому, що боги нас призначили одне одному. А вона маг життя і про материнство мріє. І співчуває мені, тому що «чоловіку набагато складніше з таким упокоритися, ніж жінці» – згадую я слова Міни.

Брат, який саме в цей момент приклався до келиха, навіть вином давиться, починаючи кашляти.

− Ти що, зараз серйозно? Так і сказала?

– Так. А ще заявила, що залишиться зі мною тільки доти, доки буде мені потрібна. Можеш уявити, щоб закохана жінка таке сказала?

Адлар кілька секунд задумливо вирячається на мене. Чухає потилицю, а потім несподівано киває, змусивши вже мене здивовано витріщитися на нього.

− Ну-у-у, можу, насправді. Ти ж врахуй, Дане, що йдеться не про демоницю, в якої власницькі інстинкти будуть ще сильніші, ніж у нас, чоловіків. Твоя Міна ельра. А ці світлі душі у своїй жертовності іноді повну маячню здатні чудити. Чи тобі цього не знати? Тож… це не аргумент, брате. От серйозно. Хіба мало що там у неї в голові може коїтися? Ти хоч сам їй у коханні освідчився?

Чи освідчився я в коханні?

Я застигаю приголомшено, похмуро дивлячись на свого близнюка.

Він іронічно посміхається, зрозумівши моє замішання. І мовчки салютує мені келихом.

Безодня!

Ні. У своїх почуттях я не освідчувався. І не лише Міні. Собі, виходить, також не зізнавався. Зате, як хлопчисько, потяг її вчора до водоспаду. Легенду розповів. Сподівався хоч так дізнатися, зрозуміти… Дурень. Останні мізки вже загубив.

Боявся полюбити так само сильно, як батько? А пізно вже рипатися. Моя цукрова дівчинка своєю тендітною ручкою взяла мене за серце дуже міцно. Тож навіть дихати без неї важко. Як собі в такому зізнаєшся?

Зате від неї слів кохання чекав. З її страхами боровся. А сам... Дурень і є.