Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

уживаного прізвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово «дідок» було б ласкавого назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив своїх вояків і боронив їх у суперечках з іншими полками, особливо, коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його вояків з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Однак він обов’язково мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема від нього спасу. Тому його й називали «дідком».

Але коли дідок безпричинно присікувався і до вояків, і до унтерів, придумував для них нічні військові вправи і подібні речі, його називали «паршивий» дідок. З «паршивого» дідка як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний, — теж начальник, і його в установах зазвичай так називають і прислуговуючий персонал, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило недостатньо висушене промокачкою, і таке інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, мул, який вдає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити, і до того ж на всіх ображається.

Хто був у армії, той, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і «пердуном» у мундирі. Тут це слово означало дідка, який був справді паршивим, ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, вояків не любив і безуспішно з ними боровся. Не умів здобути собі авторитету, який мав «дідок» і навіть «паршивий дідок».

В деяких військових частинах, як, наприклад, в Тренто, замість «пердун» говорилося «наш старий смердюх».

У всіх випадках йшлося про літню особу, і якщо Швейк у думках назвав поручника Дуба «півпердуном», то він цілком логічно встановив це, бо й за віком, і за чином, і взагалі за всіма іншими прикметами підпоручникові Дубу до «пердуна» бракувало 50%.

Повертаючись з цими думками до свого вагона, Швейк зустрів денщика Кунерта з опухлим обличчям. Він бубонів щось незрозуміле, нібито щойно налетів на свого пана поручника Дуба, який ні сіло ні впало натовк йому морду, бо, мовляв, він пересвідчився на фактах, що Кунерт підтримує зв’язок із Швейком.

— У такому випадку, — спокійно сказав Швейк, — підемо до рапорту. Австрійський вояк повинен зносити ляпаси лише в певних випадках, але той твій пан перейшов усі межі, як говорив старий Євген Савойський: «Від сього до того». Тепер ти мусиш іти до рапорту, а якщо не підеш, то я тобі теж наб’ю морду, аби ти знав, що таке дисципліна в армії. У Карлінських казармах був свого часу один лейтенант на прізвище Гауснер. Він мав денщика і теж лупив його по пиці та ще й ногами копав. Одного разу він цьому денщикові так набив пику, що той зовсім з цього отетерів і пішов до рапорту. А на рапорті все переплутав і заявив, нібито його били ногами. Ну, його пан довів, що він бреше, бо в той день він його не копав, а лише натовк йому морду. І, безумовно, цього злощасного денщика за брехливу скаргу замкнули на три тижні. Але це справи не міняє, — вів далі Швейк. — Це так, як нам завжди казав медик Гоубічка. Він казав, що однаково, кого різатимуть у моргу — людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я йду з тобою. Кілька ляпасів на війні мають велике значення.

Кунерт остаточно очманів і дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.

Поручник Дуб, вихилившись з вікна, верескнув:

— А вам, голото, чого тут треба?

— Тримайся достойно, — напучував Швейк Кунерта, підштовхуючи його до вагона.

В коридорі з’явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Заґнер. Надпоручник Лукаш, який уже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою добродушність і не мало знайомого усім безтурботного виразу. Скоріше навпаки, воно виявляло, що сталися нові неприємні події.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, — сказав Швейк, — справа йде про рапорт.

— Тільки не дурій знову, Швейку, з мене вже досить.

— Прошу пробачити, — сказав Швейк, — я ординарець нашої роти, а ви, голошу слухняно, зволите бути командиром одинадцятої роти. Я знаю, що це, може, й дивно, але я знаю також, що пан лейтенант Дуб підпорядковується вам.

— Ви, Швейку, зовсім здуріли, — перебив його надпоручник Лукаш. — Ви п’яний і краще зробите, коли підете звідси геть! Розумієш ти, дурню, ідіоте.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, — сказав Швейк, підштовхуючи вперед Кунерта, — це мені нагадує, як одного разу в Празі випробовували захисні рами, щоб нікого не переїхало трамваєм. Для цього сам пан винахідник своїм життям пожертвував, а потім місто мусило платити його вдові відшкодування.

Капітан Заґнер, не знаючи, що сказати, притакував, хитаючи при цьому головою, а надпоручник Лукаш робив розпачливу міну.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, усі справи мусять вирішуватися при рапорті, — невблаганно продовжував Швейк. — Ви ще в Бруку мені говорили, пане обер-лейтенант, що коли я вже став ротним ординарцем, то в мене, крім наказів, є й інші обов’язки. Я, як ви казали, повинен інформувати про все, що діється в роті. На основі цього розпорядження, насмілюсь доповісти вам, пане обер-лейтенант, що пан лейтенант Дуб ані за цапову душу надавав по пиці своєму денщикові. Я про це, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, можливо б, і не говорив, але коли вже пан лейтенант Дуб підлягає вам, то я вирішив, що мушу про це рапортувати.

— Дивна справа, — сказав капітан Заґнер. — Чому ви, Швейку, увесь час підштовхуєте до нас цього Кунерта?

— Голошу слухняно, пане батальйонний командир, усе мусить іти шляхом рапорту. Він дурний, йому пан лейтенант Дуб натовк морду, а він сам не наважується іти до рапорту. Зводьте, либонь, пане капітане, поглянути, як під ним жижки тремтять. Він ні живий ні мертвий, через те, що мусить іти до рапорту. Якби не я, він би до цього рапорту, мабуть, узагалі не дістався б, як той Куделя з Битоухова, що під час чинної служби збирався до рапорту доти, аж поки його перевели на флот, де він дослужився до корнета, але на якомусь острові на Тихому океані його проголосили дезертиром. Потім він там оженився і мав навіть бесіду з мандрівником Гавласою, який