Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

Незабаром вони вийшли за браму. Покинули місце, де колись жило чудовисько. Та ступили на Бруківку Незалежних.

Місце, де то чудовисько було вбито.

А до цього поборено незалежними людьми.

Чіпка хмикнув.

Зараз площа майже не нагадувала вчорашню себе: всі столи, сцену, казани, та інше прибрали, сніг за ніч трохи присипав місце подій, а люди ходили площею як зазвичай.

Вони зупинилися, і Святослав спитав:

– Чого зітхав?

– Та… – парубок знизав плечима.

– Не хочеш помирати за чужі проблеми? – серйозно спитав старий козак.

Чіпка промовчав. А Святослав зітхнув, і сказав:

– Бачиш? Пам’ятаєш що там написано? – старий вкраїнець кивнув убік статуї гетьману-визволителю; точніше, на пам’ятник жертвам протесту на Бруківці, що стояв поруч із ним.

А поруч із ним стояли люди, що прийшли вшанувати пам’ять загиблих друзів та знайомих – героїв.

Певно, вчорашня подія з Вишневецьким нагадала про ті дні. Або вони приходять так щодня – Чіпка не знав.

Та він і не думав про це – зараз він стояв, раптово прошиблений іншою думкою:

«Якщо я не впораюся, то загиблих буде в тисячі разів більше. І по всій Вкраїні стоятимуть так, вшановуючи пам’ять друзів та знайомих.

Якщо буде кому».

– Я вб’ю лідера лихийців, – впевнено сказав Чіпка. – Навіть, якщо для цього прийдеться померти.

– То ти пам’ятаєш, що там написано, – по-доброму хмикнувши, кивнув Святослав.

Чіпка добре пам’ятає.