Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

490

Див. про це в моїй статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки» // Філософські студії—2000. — С. 17—20.

491

Докладніше про це див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К.: Критика, 2005. — С. 354—369.

492

На письмі цю аналогію зафіксовано, наприклад, у збірнику проповідей А. Радивиловського 1676 р. «Огородок Маріи Богородицы» (моя подяка за цю довідку д-ру Л. Ушкалову).

493

Див.: Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція / А. Колодний та ін. — К.: Дніпро, 1996. — С. 21—76. Аналогія з платонівською Академією була далеко не самою лише риторичною фігурою: вплив «прабатька єресей» «премудрого» Платона, Divinus Plato, на авторів київського бароко, був насправді куди глибшим, ніж бачилося свого часу Д. Чижевському (див. про це, напр.: Ушкалов Л. З історії української літератури XVII—XVIII ст. — Харків: Акта, 1999. — С. 121—130), і нема сумніву, що чим більше пізнаватимемо свою давню культуру, тим меншим «екзотизмом» здаватиметься нам платонізм Лесі Українки, — як і весь загалом її гностицизм.

494

Цит. за: Києво-Могилянська академія в іменах. XVII—XVIII ст. — К.: KM Academia, 2004. — С. 119.

495

Цит. за: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія… — С. 17.

496

Хрестоматійна праця на цю тему нині приступна, нарешті, й українському читачеві: Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. — Львів: Вид-во Укр. католицького ун-ту, 2005.

497

Наскільки часотривкими є міфи такого масштабу, свідчать спроби російської політичної думки 2000-х (А. Окара, А. Дуґін) у пошуках «нової імперської ідеології» (наразі досить ялових) реанімувати нині, через 200 літ після її історичного провалу, доктрину «української експансії на Схід» («великої України») у подобі теорії «євразійства/ поствізантійства» та нового «православного наднароду» (українців і росіян) зі столицею в Києві. Іронія в тому, що і це вже було: ідею «реформувати» імперію коштом перенесення столиці до Києва в XIX ст. пропаґував не хто інший, як сумнозвісний «усмиритель інородців» М. Катков.

498

Драгоманов М. Чудацькі думки… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 491. До таких «фатальних задач», насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед «національно-географічні» — колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій — іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш-менш, кордонах. На його думку, «московське царство» хоч і «наробило нам чимало лиха», все ж, «відповідно приказці, що „погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було“», виконало для України саме ці насущні завдання, яких вона в XVII—XVIII ст. самотужки виконати не могла, і це й є ті «історичні рації, чому вояцький патріотизм (козацької старшини і «малоросійського дворянства». — О. З.) зчепився з російським царелюбством». «Тож і не ремствуймо, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном <…>. Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!» (Див.: Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 166—172).

499

Драгоманов М. Чудацькі думки… // Вибране. — С. 491.

500

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Т. 6. — К.:  Наук, думка, 1995. — С. 515. (Ширше про братський рух див.: С. 498—538.)

501

Див.: Драгоманов М. Переднє слово до «Громади» // Вибране. — С. 287—289.

502

Як свідчить К. Квітка, «драму на сюжет Бондарівни» Леся Українка виношувала в думці «майже все останнє десятиліття свого життя. <…> але спинялася все перед тим, що в неї не було матеріалів про історичний побут українського міщанства і цехового люду» (Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 231).

503

Про жіночі «ктиторські» братства див.: Ефименко А. Южно-русские братства // Южная Русь: Сб. — К.: Б. и.,1905. — Т. 1. — С. 258. Нема сумніву, що Леся Українка користувалася саме цим джерелом — єдиним, де згадано жіночі церковні процесії.

504

Поет завжди пише не «з сюжету», а «з голосу», і якщо герої різних творів «впадають собі в річ», це завжди неомильне свідчення, що для автора вони є «іноверсіями» того самого персонажа. Порівняймо вілину відповідь юнакові на пропозицію втікати самій, покинувши його у ворожому оточенні («Бійся Бога, милий побратиме! / Що за слово ти оце промовив? / Чи на те ж браталась я з тобою, / аби мала так ганебно зрадить?»), з відповіддю, в аналогічній ситуації, Оксани — Степанові: «То се б тебе покинути я мала? / Чи я ж на те стояла під вінцем / і присягу давала?». Поставлені навпроти себе, як два дзеркала, ці симетричні відповіді навзаєм віддзеркалюють і сховані за ними культурні смисли: в союзі лицаря й лицареси шлюбне вінчання виступає еквівалентом ритуалу бойового побратимства. Залишається згадати, що цей останній серед українського козацтва аж до XIX ст. включно (sic!) також відбувався в церкві, у присутності священика (див.: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — С. 242—243).

505

«І зійшов Аврам до Єгипту, щоб там перебути, бо голод у Краї тяжкий став. І сталося, як він близько прийшов до Єгипту, то сказав був до жінки своєї Сари: «Отож то я знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як побачать тебе єгиптяни й скажуть: Це жінка його, — то вони мене вб'ють, а тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, — щоб добре було через тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе». І сталось, як прийшов Аврам до Єгипту, то єгиптяни побачили жінку, що дуже вродлива вона. І побачили її вельможі фараонові, і хвалили її перед фараоном. І взята була та жінка до дому фараонового. І він для Аврама добро вчинив через неї. І одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці, і ослиці, і верблюди» (Буття: 12, 10–16).

506

Див.: Драй-Хмара М. Бояриня // Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 213—217.

507

Драгоманов М. Автобіографія // Вибрані твори. — Т. 1. — Прага: Укр. громад, вид. фонд, 1937. — С. 70.

508

Див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти… // Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 129—131.

509

Поняттями «„зрада“ і „здрайця“ у Литовських Статутах <…> охоплено всього три категорії правопорушників: 1) злочинці, звинувачені в «ображенье Маєстату», тобто порушенні