Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

«Пропащий час», присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації. Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 pp. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) «історично-безсторонній», за її словами, брошурі під умовною назвою «Наше життя під царями московськими…» (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 p., див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 642—645). В кожному разі, ясно, що «втирання носа Москві», якби й належало до її пріоритетів (а воно до них не належало, її діалог з імперією відбувався в далеко складніших і субтильніших формах!), то хіба в царині публіцистики, — але не художньої творчости.

476

Є рація згадати, що такий самий метод інкорпорації колоніальної еліти в імперську було через півстоліття повторено в Росії й щодо аристократії польської: після поразки польського повстання 1830 р. (український аналог — зруйнування Січі) Микола І видав подібне Катерининській «Грамоті» «Положення про дворянство 1836 р.». За наступні 15 років ним скористалася досить значна частина польської шляхти (див.: Список дворянам Царства Польского, с приобщением кратких сведений о доказательствах дворянства / Spis szlachty Królewstwa Polskiego, z dodaniem krótkiej informacji о dowodach szlachectwa. — Warszawa: Druk. Strabskiego, 1851), що зрештою й породило в польській історіософії теорію «валленродизму» (патріотичної зради). Так що не варто вбачати в масовій асиміляції непорівнянно слабшої (до того ж в інші історичні умови поставленої) еліти Гетьманщини якусь винятково українську прикмету.

477

«На 1720-ті роки Значне військове товариство остаточно перетворилося на трирівневу ієрархічну структуру. Еліта найвищого ранґу, що походила з найзаможніших і найвпливовіших родин Гетьманщини, дістала назву «бунчукові товариші». Вони підкорялися безпосередньо гетьману і, отже, не підлягали місцевій адміністрації <…>. На середньому щаблі перебували численні військові товариші, які підлягали юрисдикції центрального керівного органу Гетьманщини — Генеральної військової канцелярії. <…> Нижчий, найчисленніший щабель становили значкові товариші, котрі підлягали владі полковника» (Когут 3. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Когут 3. Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 48).

478

І. Кочерга був чи не єдиним у нас після Лесі Українки автором, кому ще в радянську добу, у 1920-ті роки, боліла історична доля української шляхти, — його комедія «Фея гіркого мигдалю», дія якої розгортається 1809 р. в рідному письменникові Ніжині, дуже цікаво ілюструє той ранньомодерний конфлікт шляхетських тожсамостей (української, російської, польської), про який пише 3. Когут. У ній І. Кочерга, зокрема, робить своєрідну комічну реверсію «Боярині»: у центральному подружжі п'єси правила визначає дружина — московська дворянка, «урождьонная Брадолєсова із рода князєй Кирдяпіних», а її бідолашний затурканий «боярин», якого вона «гризе з ранку до вечора» (невдоволення жінки можна зрозуміти: «всє порядочниє люді давно получилі чин. <…> ще за двадцять років при Рум'янцеві-Задунайському усі одібрали чин, а потім недавно, вже при імператорі Павлі, — і які чини. <…> По рескрипту ви могли одібрати тоді секунд-майора. <…> А то так і тиче всім у ніс, що він писар. А користі з того писарства, як наїдку з хрону. Тьфу!»), ладен поступитися жінці всім, включно з улюбленою табакерою, крім єдиного — свого, дійсно вже безпотрібного, «писарства». «Писар, Дар'є Іванівно, це неабищо… Військовий писар — писар полку Ніжинського (підіймає палець), це була велика посада. Він мав під своєю орудою всі справи (підіймає палець) військові, гражданські та навіть кримінальні на увесь полк — цебто на цілу губернію. <…> Це значна персона. Кандідатус омніус діґнітатум — усіх достоїнств кандидат. <…> А то секунд-майор. Тьфу, хіба ж можна рівняти. Кожний дурень, батька якого, та й його самого шкварив батіжжям той скажений цар Павел, ось тобі й секут-майор» і т. д. На жаль, ця колоритна комедія, як і майже ціла спадщина І. Кочерги (свого часу витісненого з радянського драматургічного пантеону О. Корнійчуком), на сьогодні в нас цілком забута. Останні живі імпульси автохтонної шляхетської культури (персонажі І. Кочерги ще все-таки володіють розмовною латиною, як і «троянці» Котляревського!) таким чином погасли, тож і не дивно, що митцям радянської школи вже неприступний ні Хмельницький, ні Мазепа.

479

Див.: Оглоблин О. Матеріали до родословної Косачів // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка)… — С. 323.

480

Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 13.

481

Див. Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова / / Пчілка Олена. Твори. — С. 509.

482

Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти… // Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 114.

483

Див. розд. III, прим. 69. (в електронному варіанті — прим. 218. — Примітка верстальника).

484

Шерех Ю. Москва, Маросєйка // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 44—45. Про джерела цього міфа докладніше див.: Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620—1640-ві роки) // Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 296—330.

485

Хейзинга Й. Осень средневековья. — С. 71.

486

Див. про це: Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань: Б. и., 1914.

487

Див., напр., її лист до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 18.02.1903 p.: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв'язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої» політики» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 667).

488

Ширше про це див. у моїй статті «Єврейство як носій національної ідеї в рецепції української літератури початку XX століття» // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — Ч. 1—2. — С. 32—40.

489

Образ «Києва-Трої» належить до літературних загальників усього т. зв. «сарматського» бароко (поширеного на території Речі Посполитої), а в тогочасній Україні він побутував навіть на рівні народного переказу, як то видно і з «Роксоланії» С. Кльоновича («Є ще багато людей, що шукають тут [у Києві. — О. З.] залишків Трої»), і з хроніки М. Ґрюневеґа 1584 р.(«Русини знають, яким могутнім містом був Київ <…>, багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці». — Цит. за: Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. Зб. наук, праць. — К.: Наук, думка, 1982. — С. 118—119). Тим-то для Лесі Українки й була «сміхота», коли