Читати книгу - "Американська трагедія"

(Яка красива ця річка. Вона нагадує їй Могаук і торішні прогулянки з Клайдом, коли вони тільки-но познайомилися. Ах, минуле літо! А тепер!..)

Вони оселяться де-небудь… напевно, наймуть кімнатку чи дві. Де це буде, хотілося б їй знати, в якому місці? Чи далеко від Лікурга або Більца? Чим далі від Більца, тим краще, хоч, звичайно, їй хотілося б. побачитись знову з батьком і матір’ю, і якнайшвидше… як тільки все мине. Та це вже не має значення, адже вони їдуть разом, і вона буде замужем.

Чи помітив Клайд її синій костюм і коричневий капелюшок? Може, він подумав, що все ж вона дуже мила, навіть якщо й порівняти її з цими багатими дівчатами, з якими він завжди проводив час? Вона повинна бути дуже делікатна… нічим не дратувати його… Але… як щасливо вони жили б удвох, аби тільки він любив її, хоч трохи…

Та ось Утіка, і на безлюдній вулиці Клайд наздоганяє Роберту. На обличчі його — суміш простодушної веселості і доброзичливості із заклопотаністю і роздратуванням; та, власне, це маска, що приховує страх перед своїм же задумом, перед власною нездатністю здійснити задумане і перед тим, що жде його в разі невдачі.

РОЗДІЛ XLVII

А наступного ранку вони, як умовилися звечора, вирушили на озеро Грасс (знову в різних вагонах). Але, приїхавши туди, Клайд із здивуванням переконався, що береги куди багатолюдніші, ніж він сподівався. Його прикро вразило і злякало пожвавлення, яке панувало тут: він уявляв собі, що це озеро таке саме безлюдне, як Біг-Бітерн. А виявилося, що тут збірний пункт і літня резиденція маленької релігійної секти з Пенсільванії: напроти станції на березі озера видно було молитвений будинок і численні котеджі. І Роберта зразу вигукнула:

— От добре! Ми можемо піти до тутешнього священика і повінчатися, правда?

I Клайд, приголомшений цим несподіваним ускладненням, поспішив погодитися:

— Ну, що ж, звичайно… Я поїду туди трохи згодом і довідаюся…

Але в думці він уже вишукував спосіб перехитрити її. Після того як вони візьмуть кімнату в гостиниці, він повезе її кататися на човні і затримається на озері якнайдовше… А може, знайдеться який-небудь безлюдний і непомітний куточок… та ні, тут надто багато народу. Озеро недосить велике і, мабуть, не дуже глибоке. Вода в ньому чорна, немов смола, а на східному і північному берегах, наче сторожа, зімкнутим строєм стоять високі темні ялини. Клайдові здалося, що це — озброєні списами пильні велетні, мало не казкові людожери, — такий він був похмурий, підозрілий, такою збудженою була його фантазія. І так багато народу навколо, — на озері не менше як з десяток човнів.

Яке все це лиховісне!

Як важко!

І раптом шепіт:

«Звідси лісом ніяк не дійти до Бухти Третьої милі. Ні, ні. До неї щонайменше тридцять миль. І крім того, це озеро не таке безлюдне, — напевно, за ним весь час стежать ці сектанти». Ні, ні… він повинен сказати Роберті… він скаже… але що їй сказати? Що він запитував і кажуть, що тут не можна дістати дозволу на шлюб? Або що священик зараз у від’їзді, чи вимагає документів, яких у нього немає, або… або… Ах, все одно, аби примусити Роберту замовкнути до завтра, до тієї години, коли звідси відійде поїзд на Біг-Бітерн і Шейрон, а там вони, зрозуміло, неодмінно повінчаються!

Чому вона така вимоглива? Чого ради, зрештою (якщо не зважати на це її вперте бажання будь-що-будь поставити на своєму), він мусить тягатися з нею то туди, то сюди? Для нього це — щогодинні, щохвилинні страждання, справді жорстокі і нескінченні душевні муки, а якби він міг позбутися її… О, Сондра, Сондра, коли б ти зглянулася з своєї височини і допомогла мені! Не брехати більше! Більше не страждати! Не знати жодних принижень і горя!

Але замість цього — знову брехня. Довгі, нудні і непотрібні шукання водяних лілій. Клайд був такий неспокійний і нервовий, що вся ця прогулянка скоро набридла Роберті не менше, ніж йому. Чому, питала вона себе, він такий байдужий до можливості повінчатися? Це можна було б уладнати заздалегідь, і тоді ця прогулянка була б здійсненням її мрій… так було б, якби… якби він влаштував усе раніше, в Утіці, як вона хотіла. Знову це очікування, ця ухильність… повсякчасна, така характерна для Клайда, непевність і нерішучість. Роберта знову почала брати під сумнів, чи правда, що він має намір одружитися з нею, як обіцяв? Та завтра чи в крайньому разі позавтра все з’ясується. Навіщо ж тепер тривожитися?

А назавтра опівдні—станція Ган-Лодж і Біг-Бітерн, і Клайд виходить з вагона і проводжає Роберту до автобуса, що чекає на приїжджих. На ходу він переконує її, що їй буде зручніше залишити свій чемодан тут, — адже вони повернуться цим самим шляхом; він же свій чемодан візьме з собою, бо там фотографічний апарат і заздалегідь приготовлений сніданок, — вони ж вирішили поснідати на озері… Але, підійшовши до автобуса, Клайд злякався: шофером на автобусі був той самий провідник, якого він бачив на Біг-Бітерні. Раптом тепер виявиться, що цей провідник бачив і запам’ятав його! Хіба він не може пригадати красивий автомобіль Фінчлі, Бертіну і Стюарта на передньому сидінні, Клайда і Сондру — позаду, Грента і Харлея Бегота, які вийшли з машини, щоб поговорити з ним?

І миттю — як весь останній час у хвилини особливої тривоги і страху — холодний піт вкрив його обличчя і руки. Про що ж він думав раніше? Як побудував свої плани? Та як же можна розраховувати, що він уладнає таку справу, якщо він так погано все обміркував? Ось так само він не здогадався надіти кепку в дорогу від Лікурга до Утіки або хоч би дістати її з чемодана ще до того, як купив капелюха, і взагалі треба було купити капелюха заздалегідь.

Але провідник не пригадав його, хвала богові! Навпаки, він з цікавістю спитав, як у зовсім незнайомого:

— Їдете на Біг-Бітерн? Уперше тут?

І Клайд, з величезним полегшенням і все ж з внутрішнім тремтінням, відповів:

— Так, — і потім у нервовому збудженні спитав — Багато там сьогодні народу?

Не встиг він договорити, як це запитання здалося йому майже безумним. Навіщо, навіщо, заради всього святого, він запитав про це? Невже не буде кінця-краю цим безглуздим, згубним для нього необачностям? Він був такий схвильований, що майже не чув відповіді провідника, голос якого, здавалося, долинав звідкілясь здалеку:

— Не дуже вже