Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

й чемно, але з гідністю, без усякого приниження і плазування, як от одна порядна й розумна людина звертається до іншої; він сповіщав небу, що ми збираємось їсти, і дякував йому за цю ласку, але водночас нагадував, що воно дістало певну поміч, бо якби хтось на ім’я Гуд чи Бригінс (отже, таке було прізвище Лайка та його матері) не трудився в поті чола, то ця дяка принесла б тільки порожні миски; потім він сказав: «Амінь», розгорнув серветку й крайчик її застромив собі за комір точнісінько, як це дідусь робив, і ми почали їсти. Вечеря складалася з холодної городини в полумисках, яку на селі їдять гарячою годині об одинадцятій дня, — а також із гарячих коржів, консервів у трьох різновидах та сколотин. А сонце іще ж не зайшло, попереду був довгий присмерк, і потім довгий вечір, і довга ніч, а я не знав навіть, де спатиму й на чому; дядько Пошем сидів і длубав у зубах золотою зубочисткою, достоту такою, як дідусева, і читав мої думки, наче їх чарівний ліхтарем освітлювало:

— Ти любиш рибалити?

Направду-то я не любив: я ніяк не міг навчитись — або ж просто не хотів навчитись — так довго сидіти непорушно. А проте я відповів:

— Так, добродію.

— Ну то ходім. Тим часом і Лайк повернеться. — На двох цвяшках на стіні задньої веранди висіло три очеретяні вудлища з волосінню, поплавцями, грузилами, гачками й з усім іншим. Дядько Пошем зняв два вудлища. — Ходімо, — сказав він. У коморі стояло бляшане відерце, в покришці якого гвіздком були попробивані дірочки. — Тут Лайк цвіркунів держить, — сказав. він. — Я сам на черпаків ловлю. — Вони ворушилися в неглибокій дерев’яній мисці з землею. Він — ні, це я — сказав:

— Дозвольте мені.

Я взяв у нього поламану виделку й почав витягувати з землі довгих звивчастих черваків і перекладати до бляшанки.

— Ходімо, — сказав він, закинув вудлище на плече, й ми пішли — за стайнею круто звернули в долину до недалекої річки; бита стежка слалася поміж кущів ведмежини, а далі росли верби й нарешті була річка, — вода лагідно вбирала в себе присмеркове світло і так само лагідно віддавала його; знайшлася тут навіть колода над водою, щоб сидіти.

— Оце тут моя дочка рибу ловить, — сказав він. — Ми називаємо це місце Меріна яма. Можеш тут улаштуватись. Я піду нижче по течії. — І він зник.

Смеркало тепер швидко, невдовзі мала залягти ніч. Я сидів на колоді, посеред лагідного комариного гулу. Це було б не дуже важко — мені треба б тільки нагадати собі в слушний момент: «Я не думатиму». Незабаром мені спало на гадку закинути гачок у воду, тоді я зможу переконатися, за який час поплавець розчиниться в темряві, коли вже зовсім споночіє. Потім я навіть подумав, чи не почепити на гачок одного з Лайкових цвіркунів, але їх же нелегко ловити, і Лайк живе над річкою, має більше часу рибалити і більше тих цвіркунів потребує. Отож я просто подумав: «Я не думатиму»; тепер, на воді, поплавець ще виразніше виднів — мабуть, темрява поглине його останнього, оскільки передостанньою зникне вода. Дядька Пошема я не бачив, і не чув зовсім, і не знав, чи далеко відійшов він уздовж берега, тож тепер був саме час, нагода повестись, як мале дитя, тільки який пожиток з того, навіщо дурно витрачатись, коли ніхто про те не знатиме й не виявить тобі співчуття, — якщо взагалі тобі потрібне співчуття або навіть кортить опинитися вдома, бо ж те, чого ти насправді потребуєш, це всього-но власне м’яке ліжко, де б ти міг знов поспати для різноманітності, просто лягти і поспати. Озвалися дремлюги, десь за річкою загукала сова — здорова, судячи з голосу; може, там є великі ліси, і якщо Лайкові (чи то вони дядькові Пошемові?) гончаки так добре вполювали Отіса вчора ввечері, то, певно, не згірше вони впоралися б і з кроликами, єнотами чи опосумами. Отож я й запитав Лайка. Тепер уже було зовсім темно. Він стиха озвався десь іззаду, — я й не чув, коли він надійшов.

— Що, не клює?

— З мене рибалка абиякий, — сказав я. — Як ті твої гончаки вистежують дичину?

— Добре, — відказав він і покликав, навіть не підвищивши голосу: — Тату.

Біла сорочка дядька Пошема так само збирала на собі світло, коли він підходив до нас. Лайк узяв обидва вудлища, й ми рушили назад, на стежці привітали нас пси, ми підійшли до хати і вступили в освіт лампи, і там на Лайка чекала накрита серветкою миска з вечерею.

— Сідай, — сказав дядько Пошем. — Можеш їсти й розповідати.

Лайк сів.

— Вони досі там.

— До Гардвіка їх ще не відвезли? — спитав дядько Пошем і пояснив мені: — В Посемі нема своєї тюрми. Як кого беруть, то замикають у дровітні за школою, а тоді відвозять до Гардвіцької тюрми. Себто чоловіків. Жінок досі у нас не арештовували.

— Ні, тату, — сказав Лайк. — Леді все так само в готелі, їх тільки стережуть за дверима. У дровітні лише містер Хогенбек. Містер Колдуел поїхав назад до Мемфіса тридцять першим. Того хлопця він узяв із собою.

— Отіса? — запитав я. — А зуба в нього відібрали?

— Про це я не чув, — відповів Лайк, не перестаючи їсти, і коротко глянув на мене. — З конем теж усе гаразд. Я його бачив, він у стайні при готелі. Містер Колдуел перед від’їздом сплатив заставу за містера Маккасліна, щоб він міг доглядати коня. — Лайк їв далі. — Поїзд на Джефферсон відходить о дев’ятій сорок. Ми ще встигнемо, як не забаримось.

Дядько Пошем дістав з кишені великого срібного годинника і подививсь на нього.

— Ми ще встигнемо — знову сказав Лайк.

— Я не можу, — сказав я. — Мені треба діждатись.

Дядько Пошем сховав годинника, підвівсь і покликав неголосно:

— Мері.

Вона була в світлиці, і я не почув ні слова. За хвильку вона підійшла до дверей:

— Я вже все зробила. — Тоді звернулася до Лайка: — Тобі я постелила в сінях. — І до мене: — Ти ляжеш на Лайковому ліжку, як і вчора.

— Навіщо я маю там лягати? — заперечив я. — Мені добре буде й з дядьком Пошемом. То мені не вадить. — Вони подивились на мене мовчки й усі з однаковим виразом. — Я спав із хазяїном не раз, і нічого, — сказав я. — Він теж хропе. То мені не вадить.

— З хазяїном? — не зрозумів дядько Пошем.

— Це ми так мого дідуся називаємо, — пояснив я. — Він теж хропе. Але мені то