Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

геніталії, дехто з дикунів так замастився кров’ю, що, здавалося, ніби вони викачалися в ній, як собаки, а дехто накидався на напівмертвих і вдавався до мужолозтва, гучними криками привертаючи увагу товаришів. Потім з диму і пилу, звідки чулося тупотіння, виринали коні вбитих і починали кружляти, ляпотіла шкіряна упряж, колихалися розкуйовджені гриви, очі закочувалися від жаху до білків так, що скидалися на очі сліпців, спини й боки деяких були всіяні стрілами, наче пір’ям, а деякі, наскрізь пронизані піками, шпорталися, блювали кров’ю, тинялися колом на місці жорстокої бойні, а потім, брязкаючи, зникали з поля зору. Пил, припорошуючи мокрі неприкриті голови скальпованих, зупиняв кровотечу, і вони лежали з бахромою волосся нижче ран і тонзурою до кості, як скалічені голі ченці, а навкруги у просякнутій кров’ю пилюці стогнали і белькотіли щось нерозбірливе смертельно поранені і пронизливо кричали коні.

V

Через пустелю Больсон-де-Мапімі — Спроул — Дерево мертвих немовлят — Сцени різанини — Sopilotes[39] — Убиті в церкві — Ніч серед мертвих — Вовки — Пралі на переправі — Пішки на захід — Міраж — Зустріч з бандитами — Напад вампіра — Риття колодязя — Перехрестя в пустелі — Бідка — Смерть Спроула — Під арештом — Голова капітана — Уцілілі — На шляху до Чіуауа — Місто — В’язниця — Тоудвайн.

Дивно, але з настанням темряви серед нещодавно вбитих підвелася одна душа і непомітно зникла в місячному сяйві. Земля, де він лежав, просякла кров’ю і сечею зі спорожнених міхурів тварин, і він ішов брудний і засмерділий, як бридке виділення втіленої матки самої війни. Дикуни облаштувалися на пагорбі, і він бачив відблиски їхніх багать, на яких ті смажили мулів, чув їхні пісні, дивний і жалібний наспів. Обходячи бліді розрубані тіла і коней, що незграбно лежали, розкинувши ноги, він пішов на південь, орієнтуючись за зірками. У чагарнику ніч набувала тисячі форм, тож він уважно дивився перед собою. На темному тлі пустелі постать подорожнього залишала по собі слабку тінь у сяйві зірок і щербатого місяця, а вздовж хребтів завивали вовки, що прямували на північ до місця різанини. Він ішов усю ніч і однаково бачив позаду вогні.

Коли розвиднілося, він уже пробирався дном долини до пластів гірських порід, що здіймалися за півтора кілометра. Він підіймався поміж розкиданих валунів і раптом почув голос, що обізвався серед цієї широчіні. Озирнувся на рівнину, але нікого не побачив. Коли голос обізвався знову, малюк обернувся, присів відпочити і невдовзі побачив якийсь рух на схилі: осипищем до нього видирався чоловік у лахмітті. Обережно, крок за кроком, озираючись. Малюк бачив, що нікого позаду немає.

На плечах в нього була ковдра, рукав сорочки розідраний і темний від крові, і він притискав ушкоджену руку до грудей другою рукою. Його звали Спроул.

Урятуватися пощастило вісьмом. В його коня влучило кілька стріл, і він провалився під вершником у темряві, інші ж поскакали далі, серед них і капітан.

Вони сиділи пліч-о-пліч поміж брил і дивилися, як унизу рівниною подовжується день.

Щось лишилося з речей? запитав Спроул.

Малюк сплюнув і похитав головою. Потім поглянув на Спроула.

Що з рукою?

Той притиснув її до себе. Бачив і гірше, сказав він.

Вони сиділи і дивилися на безмежні піски, скелі й вітер.

Що то хоч за індіанці були?

Не знаю.

Спроул зайшовся кашлем у кулак і знову притулив до себе скривавлену руку. Щоб я був проклятий, якщо це не попередження християнам, сказав він.

Вони пролежали в тіні кам’яної кишені до обіду, видовбавши у сірій вулканічній пилюці нішу для сну, а опівдні спустилися в долину і пішли стежкою війни, зовсім крихітні, і рухалися вони надзвичайно повільно серед безмежних просторів.

Надвечір’ям вони піднялися до іншого крайового прискалка, і Спроул вказав на темну пляму на голому камені стрімчака. Подібна на кіптяву від давніх багать. Малюк затулив очі від сонця. Зубчасті стіни каньйону коливалися від спеки, як брижі завіси.

А коли то джерельце? припустив Спроул.

Надто далеко.

Гаразд, якщо бачиш воду ближче, тільки скажи.

Малюк позирнув на нього, і вони вирушили туди.

До стрімчака їм належало подолати улоговину, де на шляху доводилося оминати уламки скель, шлак і смертоносні багнети юки. Кущики на сонці вигоріли до чорного й оливкового кольорів. Подорожні спотикалися на порепаній глині висохлого річища. Відпочивали й ішли далі.

Джерельце було високо між виступами, і краплі ґрунтової води падали на лискучу чорну скелю, а мавпячі квіти і смертельні камасії[40] висіли маленьким небезпечним садом. Вода тоненькою цівкою збігала на саме дно каньйону, і вони по черзі припадали до каменю губами, наче прочани до мощей.

Ніч вони провели трохи вище у неглибокій печері, старому релікварії з розкиданими по кам’яній долівці уламками кременю, кругляками, намистом з черепашок, відполірованими кістками і вуглинами давніх вогнищ. Від холоду вони сховалися під одну ковдру, Спроул тихо кашляв уночі, і час від часу вони прокидалися, щоб спуститися і напитися біля каменю. Ще до зорі вони рушили в дорогу, і світанок застав їх знову на рівнині.

Вони йшли слідом, залишеним військовим загоном, й опівдні надибали здохлого мула, тварину добили пікою і кинули, а невдовзі надибали ще одного. Стежка між скелями ставала дедалі вужчою, і незабаром вони натрапили на кущ з повішеними немовлятами.

Вони зупинилися пліч-о-пліч, хитаючись від спеки. Цим маленьким страждальцям — їх було сім чи вісім — проштрикнули горло під нижньою щелепою і повісили на обламаних суках мескитового дерева, і вони дивилися у чисте небо порожніми очницями. Голомозі, бліді і роздуті, вони скидалися на личинок якоїсь незбагненної істоти. Вигнанці почвалали далі, озираючись. Ніщо не поворухнулося. Опівдні вони вийшли до селища на рівнині, де ще досі курилися руїни, а навкруги панувала смерть. Здалеку селище виглядало, як велетенська розбита піч для випалювання цегли. Вони доволі довго стояли